Іван Багмут - Господарі Охотських гір

— Екженє [11] Екженє — великий. — радів Мача.

— Екженє! — погоджувався Ілля.

Знімаючи шкуру на голові, Гаврило перерізав вухо і тихо промовив по-орочському:

— Кш! Кш! Це не вухо тобі ріжуть. Це кедрівник шелестить на вітрі.

З тими самими словами він перерізав друге вухо і встромив ніж у горлянку, щоб спустити кров.

— Кахи, кахи! Це не горлянку тобі ріжуть. Це. ти кашляєш, застудившись у холодній воді.

Ілля і Мача з острахом на суворих обличчях слухали Гаврилові заговори, повторюючи їх за ним. На думку орочів, ведмідь має надприродні властивості, і, коли не додержуватися дідівських заповітів, звір обов'язково загризе мисливця.

Скінчивши білувати, Гаврило витер руки, дістав із шапки голку з червоною ниткою і зашив на шкурі дірки від очей.

— Батьку! Батьку! — сказав Гаврило, звертаючись до шкури, — це не я тебе вбив. Не сердься на мене. Тебе убив японець.

Сонце зайшло, в повітрі стало холодніше, берег облямувався тонкими крижаними пластинками. Юра, захоплений незвичайним видовищем, незчувся, як у нього задубіли ноги. Він підстрибував, тупотів ногами і з острахом поглядав на блискуче слизьке каміння перекату.

Ілля, що зібрався йти по оленів, щоб перевезти здобич, глянув на Юру і щось сказав Гаврилові. Той усміхнувся, схопив хлопчика на руки і посадив його на плечі Іллі.

За півгодини Юра сидів у юрті і, скинувши чоботи, грівся біля багаття. Мачина мати сушила його онучки і ласкаво погрожувала хлопцеві пальцем.

— Мама, — сказала вона і ще раз посварилася пальцем.

— Мама, — засміявся Юра і подумав: «Мами скрізь хороші».

Пізно вночі привезли м'ясо і шкуру, але в юрті ще довго не лягали спати — варили ведмежатину, пили чай, слухали оповідання Гаврила про полювання на ведмедів. Юрі, правда, було гірше, ніж іншим, — йому доводилося звикати їсти м'ясо без хліба і слухати оповідання, які він не розумів. Зате у нього було багато нових цікавих вражень, про які він раніш міг тільки мріяти.

Нарешті під одним і під другим боком юрти повісили шкіряні завіски. Гаврило вмився і втерся жмутком дерев'яних стружок, що їх перед тим наскоблила Віра з цурпалка топольника.

— Дерев'яний рушник! — вирішив Юра.

Втершись, Гаврило підвівся і сказав:

— Здорово!

Він потиснув усім руки і сховався під пологом. Один за одним всі присутні, умившись і поздоровкавшись, зникали під однією або другою завіскою. Юра, хоч і не розумів, чому тут здоровкаються замість прощатися, але теж сказав «здорово» і ліг з Мачею в широкий мішок з оленячого хутра. Крізь примружені повіки він дивився на Мачину маму, яка, залишившись одна, приготувала трісочок і стружок на розпал і, подоливавши води в чайник і казан, теж умилась і зникла під одною з завісок. Стомлений денними враженнями, Юра намагався щось пригадати і не міг.

«А, — нарешті майнуло в думці, — чому не забрали рибу, яку наловив ведмідь?» І, пригадавши це, вмить заснув.

Ранком, коли Юра прокинувся, все населення юрти вже пило чай. Всі речі — постелі, казан, оленячі хутра, харчі та інше — були запаковані, зав'язані і приготовлені, щоб нав'ючити на оленів.

«Раненько!» — подумав Юра, побачивши в дірку для диму ще зовсім темне небо.

Коли почало світати, чоловіки пішли по оленів, а жінки розібрали юрту і зв'язали полотнища замші в зручні пакунки. Два собаки шукали їжі біля вогнища, а жінки розставляли в ряд запаковані речі, щоб зручніше було вантажити.

— Дивись! — гукнув Юра і показав на ряд найвищих гір, які здіймалися на обрії. Вчора вони приваблювали око темно-синім кольором, а сьогодні враз стали білі.

— Цукор, — сказала Мачина мати і засміялась.

Юра вдивлявся в незаймано білі гори. Вони здавалися ще суворішими і неприступнішими в своїм білім покривалі, і згадка про батьків знову різнула хлопцеві серце.

«Що чекає мене в тих горах?» — сумно подумав він.

Пригнали оленів. Через годину Юра їхав верхи на олені з такими гілчастими рогами, які можуть тільки снитися школяреві. Йому знову було весело, і засніжені шпилі суворих гір, що виблискували тепер на сонці, ніби манили його до себе, в глиб невідомої країни.

Півтора десятка оленів, зв'язаних довгими віжками, нав'ючених господарським скарбом, один за одним посувалися понад річкою під доглядом жінок.

Хлопці скоро покинули валку, пустивши своїх оленів риссю. Вони їздили наввипередки, потім зупинялися, від'їжджали вбік від стежки, пропускали валку вперед і знову доганяли її. Все цікавило їх по дорозі.