Юрій Сотник - Людина без нервів

Але Дудкін, схрестивши руки на грудях, похнюпивши голову, з похмурим виглядом сновигав по кімнаті:

— Ану тебе! «Загримуйся»! Мені цап спокою не дає, а ти — загримуйся.

— Який цап? — спитав я.

Мені пояснили, що Дудкін грає Іванка-дурника і під час вистави має приїхати до принцеси верхи на цапі ще й з дохлою вороною в руках. Саме з цього цапа, нашвидкуруч випиляного з фанери, Антінко був вельми невдоволений.

— Дохлу ворону і ту справжню дістали, а цапа курям на сміх зробили. Треба, щоб він на чотирьох ногах був, щоб я міг сісти на нього і мене б на ньому за мотузочку і втягли. А на фанерного хіба сядеш! Волочи його між колінами, а сам плетись на батьківських. Публіка тільки реготатиме.

«Король» похмуро кивнув:

— Угу. Я казав Наталі Петрівні, що треба іншого цапа, а вона своєї: ми, мовляв, казку ставимо, а в казці і фанерний годиться.

Артисти замовкли в роздумах. Я теж мовчав і все поглядав на Аглаю. Мені дуже хотілось дізнатись, що вона думає про мене, чи переконалася нарешті, що я людина, гідна її уваги й пошани. Але Аглая не дивилася на мене. Мов на зло, вона звернула увагу на великого коня з пап'є-маше, який стояв біля ліжка і на якому я часто гасав верхи по квартирі, ганяючи за Шумкою і стріляючи в неї з жерстяного пістолета.

— Це твій кінь? — спитала вона.

Я дуже любив свого скакуна, ставився до нього, як до живої істоти, але тепер я зрікся його.

— Ні, не мій… Тобто мій, але я в нього вже давно не граюся. Він просто так стоїть. Що я, маленький, чи що?

Колупаючи в носі, «принцеса» задумливо дивилася на коня.

— Антоне! От би з цього коня цапа зробити… У нього навіть коліщатка є. Олексійку, позич нам цього коня. Га?

— Звичайно, позичу! Будь ласка! Що мені, шкода? Я в нього зовсім і не бавлюся… Він просто так стоїть, а я в нього зовсім і не бавлюся.

Присівши навпочіпки, Дудкін уважно оглянув коня.

— Цей, факт, кращий від фанерного, — сказав він. — А хвоста куди подіти? Ти цапів з такими хвостами бачила?

І тут я остаточно зрадив свого давнього друга.

— А хвоста… а хвоста можна відрізати! — дзвінким голосом випалив я і замотав головою, спостерігаючи, яке ж це справить на всіх враження.

— Тобі від матері перепаде, — сказала Ліза.

— Що? Перепаде? Ото ще!.. «Перепаде»! Це мій кінь: що хочу, те й роблю. Зараз відріжемо, та й годі! І дуже навіть просто! — Я знову побіг до другої кімнати, повернувся звідти з ножицями і присів перед конем. За хвилину пишний личаний хвіст лежав на підлозі, а я підвівся з мокрою від поту спиною. — От і все! От і будь ласка! І нічого тут такого немає… І дуже навіть просто…

Зробити з коня цапа виявилося складно й трудно. Мені довелося шукати, де у татка лежать плитки сухого столярного клею, потім товкти його, щоб він швидше розмок, потім варити в маленькій каструлі (підходящої бляшанки в хаті не виявилося).

А тоді ми взялися робити роги. Спочатку Аглая скрутила з паперу вузенькі рурочки, і ми приліпили їх до кінської голови, але Антінко сказав, що таких прямих рогів у цапа не буває. Тоді ми заходилися робити їх плоскими, вирізуючи з картону, і знівечили купу всіляких коробок від настільних ігор, перш ніж Дудкіну сподобалася форма рогів.

Для бороди ми, звичайно, використали частину відрізаного мною хвоста, але й тут довелося попомучитися, бо руки у нас були геть замазані клеєм і лико більше прилипало до пальців, аніж до кінської морди.

Коли борода була, нарешті, готова, Дудкін заявив, що коня треба перефарбувати з ясно-коричневого на якийсь інший колір, ну хоча б на білий. Зубної пасти виявилося мало, і Ліза запропонувала пофарбувати борошном. Я дістав борошна, і ми розбовтали його в тазику, так що вийшло щось схоже на тісто для млинців.

Що довше ми працювали, то більше у мене скребли на серці коти, коли я дивився на паркетну підлогу, заляпану клеєм, рідким тістом та обліплену жмутками лика. До того ж іще й Шумка весь час тинялася біля нас і незабаром так заквецялася, що стала не кращою від коня. Зрештою, коли вона сіла в калюжу з розлитого клею, я оперіщив її долонею по потилиці. Образившись, вона пішла до другої кімнати й умостилася на мамине ліжко.

Пробила друга година. «Королева» заквапилася.

— Гришо, ходімо, обідати пора. Антоне, закінчуй швидше. О п'ятій годині вистава, а ми її не репетирували сьогодні через твого цапа.

Тільки тепер я згадав, що нічого не їв від учорашнього вечора. У животі в мене бурчало, в голові неприємно гуло.

Тримаючи в лівій руці таз із тістом, а в правій — старого помазка для гоління, Дудкін мазнув по коневі ще разок, одійшов кроків на два і схилив голову набік. Потім він кинув помазок в таз, таз поставив на стіл і зітхнув: