Юрій Сотник - Людина без нервів

— Ви установіть премію для двієчників, — пропонував я. — Або платіть за таксою: за двійку — по карбованцю, а за балаканину на уроці — по полтинику.

1 березня.

Поспішаю записати сьогоднішній день. Важливі події! Після уроків до класу ввійшов Ігор і сказав:

— Увага! Прошу не розходитись. Учора ввечері відбулося засідання ради дружини. Зараз голова ради загону Левко Курочкін прочитає вам постанову, ухвалену на цьому засіданні.

Левко зійшов на кафедру й став читати:

«Рада дружини відзначає, що шостий клас «Б», який завжди вважався одним з найкращих класів у школі, останнім часом домігся ще більших успіхів. Останнім часом учні цього класу не мали жодного зауваження щодо дисципліни і повністю ліквідували погані оцінки».

— Ура! — закричав Артамонов.

— Ура! — закричав весь клас, і я в тому числі.

Я завжди був упевнений, що наш клас найздібніший, найдружніший в усій школі.

Левко зачекав, поки ми стихнемо, і читав далі:

— «… Рада дружини вважає, що успіхам класу немало сприяла сатирична газета «Крокодилятко», яка мужньо й незважаючи на осіб боролася з недоліками в класі і домоглася того, що навіть найнедисциплінованіші учні виправились і перестали тягти клас назад…»

Ми з Бодровим та Артамоновим перезирнулись і відразу спохмурніли, а Левко підвищив голос і читав далі:

«… Рада дружини ухвалює: Перше. Оголосити подяку редакторові газети «Крокодилятко» — піонерові четвертого загону Кирилові Замятіну та художникові «Крокодилятка» — піонерові того самого загону Валерію Пеліканову. Друге. Розширити поле діяльності «Крокодилятка», реорганізувавши його із загонової газети в сатиричну газету дружини».

Левко збіг з кафедри і сів на своє місце. Усі закричали «ура» на честь «Крокодилятка». Навіть Бодров чомусь закричав «ура».

Не кричали тільки ми з Михайлом.

Ігор перезирнувся з редакторами і підніс руку:

— Тихо!.. Тиша! Зараз на ваших очах буде випущено екстрений і останній випуск загонового «Крокодилятка». Прошу сидіти зовсім тихо й не заважати редакції в її відповідальній роботі… Товариші редактори, будь ласка!

Зрозуміло було, що вони про все домовилися заздалегідь, але про що — ніхто не знав. Весь клас притих. Із свого місця встав Валерко, зійшов на кафедру і, не кажучи ані слова, почав малювати крейдою на дошці заголовок «Крокодилятка». Внизу він дописав: «Екстрений випуск». Закінчивши свою роботу, художник так само, мовчки сів на своє місце, а до дошки попрямував редактор і почав писати. І, в міру того, як він писав, увесь клас хором по складах читав написане:

— «Ду-же при-єм-но, що Ар-та-мо-нов, Бод-ров і Ло-жеч-кін під-тяг-ли-ся. На жаль, хо-дять чут-ки, що во-ни ви-пра-ви-ли-ся ли-ше для то-го, щоб на-со-ли-ти «Кро-ко-ди-лят-ко-ві». Чи так це?»

Редактор скінчив писати і повернувся на парту. Усі діти сміялись і весело поглядали на нас, а ми сиділи червоні і не знали — злитися нам чи теж сміятися.

— Ну! Редакція чекає відповіді на цю кореспонденцію, — сказав Ігор.

Мишко Артамонов підвівся, збентежено всміхаючись, підійшов до дошки і написав:

«Критику вважаємо справедливою.

Ж. Артамонов ».

Ми з Бодровим також підвелись і пішли розписуватися… Закінчую писати. Через півгодини йдемо з Кирилом у кіно.

Повз вікна вагона проплив самотній ліхтар. Поїзд зупинився. На платформі почулися неквапливі голоси:

— Ну, в добрий час! Дивися з вікна не висовуйся!

— Не буду, бабусю!

— Як приїдеш, обов'язково телеграму!.. Борю, чуєш? Чи ж можлива річ отаку погань везти!

Поїзд рушив.

— До побачення, бабусю!

— Маму цілуй. Носовичка я тобі в кишеню…

Дідусь у панамі із сурового полотна неголосно зауважив:

— Та-ак! Зараз, значить, сюди завітає Боря.

Двері відчинились, і Боря ввійшов. Це був хлопчик років дванадцяти, вгодований, рожевощокий. Сірий кашкет сидів криво на його голові, чорна курточка розхристалася. В одній руці він тримав кошик для білизни, у другій — мотузяну сумку з великою банкою із зеленого скла. Він рухався по вагону повільно, обережно тримаючи сумку на достатній відстані від себе і не зводячи з неї очей.

Вагон був повний. Дехто з пасажирів заліз навіть на верхні полиці.

Дійшовши до середини вагона, Боря зупинився.

— Ми трохи потіснимось, а молодий чоловік сяде тут, скраєчку, — сказав дідусь у панамі.