Юрій Сотник: "Людина без нервів"

На краю галявинки ріс великий клен. Я оглянув його. Листя клена вже добряче поріділо, і сховатися в ньому було трудно, але я подумав, що під час бійки люди не цікавляться тим, що діється у них над головою. Я надумав знімати з клена.

Удома я цілий вечір чистив та перевіряв свій апарат і розводив хімікалії, щоб завтра ж проявити плівку.

Коли всі полягали спати і погасили світло, у мене виникло неприємне передчуття, що завтра мене поб'ють. Але я пригадав, що справжнім кінооператорам доводиться знімати і на Північному полюсі, і в Антарктиді, і в лісах, де аж кишать дикі звірі, і в кривавих битвах. І мені стало навіть приємно від думки, що на мене також чатуватиме небезпека.

А вранці, близько дев'ятої години, я вже був на своєму бойовому посту: лежав животом на нижній гілці клена, тримаючи поперед себе заряджений і заведений апарат.

Ранок стояв ясний, сонячний. З висоти трьох метрів переді мною відкривався чудовий краєвид. Кущі, якими заріс майже весь-парк, видавалися клубами бурого диму, а над ними, ніби язики полум'я, здіймалися червоні, жовті, оранжеві клени, берези їх тополі. Спершу я думав, що зовсім не важко буде пролежати на гілці хоч би й до самого вечора, та що довше я лежав, то більше виявляв під собою якихось горбків і сучків, які дедалі болючіше впиналися в тіло. Хвилин через десять мені стало зовсім несила, і я сів верхи, аби трохи перепочити. Сів… та так і завмер.

Поблизу почувся легкий тупіт, і на галявину щодуху вилетів хлопчисько в лижному костюмі. Круто звернувши із стежки, він посковзнувся, гепнувся, миттю підскочив і пірнув у кущі десь праворуч від мене. Не встиг я і оком змигнути, як примчали дві дівчинки: одна блондинка, друга вогненно-руда. Вони на хвильку зупинилися, покрутилися на одному місці з величезною швидкістю, потім кинулися в різні боки і теж зникли в кущах. Останнім прибіг ще хлопчик, маленький, худенький. Він не ховався. Він з ходу став накарачки, зробив півколо, підповз до крайнього куща й виглядав з-за нього на стежку.

Тут тільки я схаменувся. Безшумно й рвучко я знову простягнувся на гілці і так напоровся животом на сучок, що від болю аж крякнув, мов качка. Четверо внизу не помітили цього.

— Ідуть? Ocю, йдуть? — голосним шепотом запитували з кущів.

— Ні! Не видно, — відповідав маленький хлопчик.

— Ось! Де ти їх бачив? Де ти їх бачив?

— Метрів за двісті від нас… Ми вже в парк увіходили. Я оглянувся назад, а вони з провулка на майдан виходять. Дівчата! Зіно, Тамаро, слухайте: ми з Микитою на хлопців нападемо, а ви відразу на Таньку навалюйтесь. Гаразд?

Блондинка за своїм кущем нічого не відповіла, а руда пробурчала майже басом:

— Авжеж! Будемо ми ще битися! Що ми, хуліганки якісь…

Оська знову виглянув на стежку і тут же подався назад:

— Ідуть!

Троє в кущах притихли. Я не міг бачити стежки, я бачив тільки Оську, який пильнував за нею. Він то припадав грудьми до самої землі, то лягав на бік, то знову рачкував.

— Ідуть! — шепотів він, страшенно хвилюючись. — Метрів п'ятдесят лишилося. Зупинилися… Ой! Одягаються в щось…. Маски надівають. Маски! Чорні! Ідуть! — Оська позадкував, заповз у кущі і вже звідти поквапом прошепотів: — Дівчата! Зіно! Якщо Танька допомагатиме хлопцям, ви з Тамаркою свої передсуди облиште, чуєте?

— Угу, — почулося з-за куща, крізь який маячила руда пляма.

Більше ніхто не вимовив жодного слова.

І ось на галявинці з'явилося ще троє змовників. Поетеса Тетяна мала зовнішність, що дуже пасувала поетесі: у неї були темні кучері, бліде обличчя й великі чорні очі з довгими віями. Обох її супутників навіть без будь-якої бійки варто було зняти на кіноплівку. Щоб Оська їх не впізнав, вони понапинали на себе казна-що: обличчя обох були закриті масками, вирізаними з чорної ганчірки. Крім того, один хлопчик був до п'ят закутаний у старий байковий халат малинового кольору, а на другому був подертий светр і величезні штани-галіфе завширшки майже такі, як зріст самого хлопчика.

Вони зупинилися посеред галявинки і стали оглядатися.

— Хлопчики, а де кляп? У кого кляп? — ніжним голосом спитала поетеса. — Грицю, у тебе кляп?

— У мене. — Змовник у галіфе дістав з кишені зім'ятого носовика й довжелезного цупкого мотузка. — Тільки дарма ви все це. Краще просто відлупцювати його, як усі роблять, і квит.

Тетяна засперечалася з ним:

— Знаєш, Грицю… У тобі ані на стілечки фантазії нема! Ну, що цікавого, коли ви його відлупцюєте? А тут… Тут прямо як у кіно! Він іде, зненацька на нього нападають двоє у масках, затикають рота, прив'язують до дерева і зникають.