Григорий Квитка-Основьяненко - Сватання на Гончарівці

Толкает его, он привстает, зевает, потягивается и сидя дремлет.

Та прочумайся, навіжений! Та кажи лишень: де оце ти шлявся?

Прокип (все сидя, зевает). Щось невтямки, де я був.

Одарка. Та вже нігде більш як на вольній.

Прокип. А побіг би я та спитав. Чи я був там?

Одарка. Та годі тобі: уставай, давай порадок; адже ти батько.

Прокип (вставая). А може, і справді, що я батько?

Одарка. Ну, тепер кажи: чого ти на вольну ходив, капи я не веліла?

Прокип. Як чого? Пояса викупати. Хіба без пояса на сватанні бути?

Одарка (скоро). А що ж, викупив?

Прокип (вяло). Та еж!

Одарка. Де ж ти гроші узяв? Мабуть, у тебе є вони? Так ке сюди, на сватання треба.

Прокип. Де узяв? Зять дав.

Одарка. Зять? Бач, який добрий! Ще й нічого, а вже і гроші дає. Зосталося в тебе? Та ну-бо, прочуняйся швидше (ласкаясь к нему) та приберись любенько: умийся, щоб хміль пройшов, та підпережись гарненько. Та ке лишень гроші сюди, я сховаю, а після тобі і віддам. Або ке пояс сюди, я тебе підпережу, як змолоду підперізовала. Ти був тогді такий бравий! Чи впам'ятку тобі, як колись раз, ще ти парубком був…

Прокип (слушая ее, разнежился). Ге! як на току?– знаю, знаю. Згадав! (В большом духе.) Що то тогді гарно було!

Одарка. Давай же пояс сюди, мерщій…

Одарка (ласково). Ке лиш пояс сюди, моє серденько!

Прокип (нежась). Озьми пояс, підв'яжи, та легесенько.

Одарка (с большою ласкою). Давай, давай, голубчику, давай пояс сюди.

Прокип. А що ж? скажу: голубочко! нема пояса в мене.

Одарка. Адже ти в шинок ходив викупати його?

Прокип. Коли ж грошей не було, знов заставив ного.

Одарка. Бодай тебе заставляла лихая година!

Прокип. А чим би я похмеливсь? Тут лиха година!

Одарка (засучивая рукава).

(Вместе.)

Одарка.

Прокип.

Одарка (в большом сердце). Так оце у тебе і грошей нема? О гаспидський чоловік! Щастя твоє, що не такий час, я б тебе так притасовала, що б тебе і чорт не пізнав! Та ще, може, нескоро старости прийдуть, а то опісля серце відійде. (Бросаясь к нему с кулаками.) Я тобі, стара собако!… Я тобі сіді патли пообриваю!…

Стук в дверь.

Ох мені лихо… Сідай, сідай швидше… опісля… (Садится с мужем и отдыхает.)

Цур тобі! нехай

Одарка. Е! се Олексій.

Алексий. Дай боже вечір добрий! Помагайбі вам па усе добре!

Прокип (очень важно). Спасибі.

Одарка. Просимо до господи. Сідай, Олексію, щоб, як кажуть, старости сідали. Ти таки прийшов до нас?

Алексий. Прийшов, тітко, коли не виженете. Знаєте, що я вам скажу: ходив собі по вулиці та ось що змороковав. Не віддаєте Уляни? так і бить, бог з вами! Дядько каже: не тільки світу, що у вікні, не во гнів вам сеє слово. Є дівчат по усьому світу; заплющившись, десяток нагарбаю. Невдаха женитись на Уляні – найду собі другу. А мені подозвольте подивитись, як люди сватаються; повчусь і собі.

Одарка. Добре се ти, Олексію, вигадав, що покинув за Уляною вбиватись, а теперечки і вона, побачивши твоє роздум'я, і сама схаменеться і полюбить Стецька. Посидь же з нами; казали дівчата – прийдуть на сватання, і музику достанемо, от і ти з ними потанцюєш і Уляну розвалиш.

Алексий. А де вона? Я б з нею поговорив і навів би її на розум.

Одарка. Оттам у кімнаті убирається. Уляно! Уляно! А ходи вже сюди.

Стучат три раза крепко в дверь.

Ох, мені лихо! Оце вже старости! (Суетится.) Ти, Олексію, сядь тут окроме біля дверей; а ми, старий, з тобою, як голуб з голубкою. Еге! (Садится с Прокопом на передних лавках подле стола.) Уляно, Уляно! Іди піч колупай; старости вже прийшли.

Опять тот же стук.

Та іди-бо; що ти не йдеш? (Бежит за нею и выводит Уляну, заливающуюся слезами, и ставит ее у печи.) Оттут стій, та соромся, та почервоній-бо; бач, яка блідна, та ні на кого не дивись, усе колупай.

Уляна (с горькими слезами). Ох боже мій! – і Олексій тут!