Григорий Квитка-Основьяненко - Сватання на Гончарівці

Уляна (обняв, удерживает его). Олексієчку! мій лебедику, мій соколику! На кого ж ти мене покидаєш?… Чи так же я тебе любила, щоб пережила розлучення з тобою?… Ще ти не далеко зайдеш від Харкова, а мене приньме сира земля! Дойде сяя вісточка до тебе, мій Олексієчку! – не журись, поплач трошки, відпоминай ту, що тебе щиро до смерті любила, та і надійсь, що бог нас зведе на тім світі докупоньки. Прощай, Олексієчку, прощай!… Була твоя і буду твоєю! (Обняв его в последний раз, утирает слезы и подходит к матери, с твердостью.) Ходім, мамо; робіть зо мною, що хочете; уже я не тутешня!… (Скоро уходит.)

Одарка (во все время горько плакавшая). Світу не бачу за горючими слізоньками!… Я ж кажу: коли б мені не Кандзюбова худоба, то я б і не подумала за того стидкого та бридкого Стецька віддати таке золото, як моя Уляна; та ба! (Уходит.)

Алексий (в горести задумался). Усе то гроші, усе то гроші! Та ти куди не подивись, усе вони на світі орудують! З грішми, що не задумай, так усе і уродиться! З грішми, хоч лежінь, кажуть трудящий; з грішми дурня, невігласа і почитують, і шанують лучче, чим доброго, розумного і роботящого. З грішми можна і бездільничать, і других обдирать, та ще замість щоб такого у Сибір, так такому ще і кланяються. Та чого тут далеко ходити? З грішми от і Стецько шанується, мов чоловік; а він, по правді сказавши… що він? – Стецько!

Стецько (за кулисами еще отзывается). Га! Чого? Ось-осьде я! (Выходит, едва идя от усталости, и пыхтит.) Ге! ге!., ге!… Бодай тебе заво… ге! заводила лихоманка, як він мене за… ге!., завів! Одно те, що насилу дійшов, а тут ще і не потрапив, замість Харкова та учистив аж у Григорівку. Було б тобі сватання! З якого б чорта рушники давати, якби я не прийшов? Ще ж і додому швандяти не близько!

Алексий (в сторону). І ще з сим дурнем нічого і не зробиш! Заслав було його, так-таки вернувся. (Стецьку.) Чого ж ти вернувся? Де ти дів свого тестя?

Стецько. А щоб він злиз! Знаєш: як пішли ми та усе ідемо, усе ідемо… а він поспіша, аж сопе, та усе поспіша; а далі став тюпати підбігцем; а там вже – даром що старий – став і підплиговати, неначе панський присяжний; а я за ним тюпаю, усе тюпаю… та не дожену. От як бачу, що не дожену, гукнув, щоб вернувсь та узяв гроші, бо за що він питиме? Кинув йому зо жменю, та як потяг назад, та й не потрапив, та аж у Григорівку просунувся, а відтіля вже сюди; та так утомивсь, що неначе у хрещика гравсь. А ти чого так посупивсь, мов той кіт, що мишу упустив? Але не слуха, що йому і кажеш…

Алексий (все не слушая его). Піду тепер до дядька-салдата. Не хочу ніякої поради. Нехай вчить муштри; іду охотою у салдати… (Скоро уходит.)

Стецько (один). Ану, Стецько, чи вже спочив? Ходім, голубчику, ще до батька; може, він досі сердиться, що я не йду. Прийду та обую шкапові чоботи з підковами, одягну нову свиту… та й мудра ж! Ходім!… Та не близько ж іти! Аж ген-ген! І не видно відсіля!… (Поет.)

(Уходя все поет.)

Внутренность крестьянской избы: на правой стороне длинный стол, покрытый ковром и сверху скатертью, на ней большой ржаной хлеб. Но обеим сторонам стола длинные скамейки; на левой стороне сцены три маленькие скамейки. В углу, но на виду, печь.

Прокип лежит на скамейке за столом и спит.

Одарка (выходит и продолжает говорить за кулисы). Гляди ж, Улясю-душко, не барись. Пов'язавши скиндячки, пришпили квітку з правого боку, щоб знати було, що молода, та й виходь піч колупати. Вже скоро і люди прийдуть… Та що ми без батька будемо робити? Хоч поганенький, та був; а теперечки із-за свого та треба позичати. Де-то він шляється?… О, лиха моя година! (Поет.)

Прокіп крепко всхрапнул.

Одарка (увидев его). Дивись!., се він спить! – уставай! Скоро люди прийдуть, давай порадок. Устань-бо!