Михайло Старицький - Не судилось (Панське болото)

М и х а й л о. От тобi i щастя! Швидко минув чарiвний сон: розбуркав Павло грубо, жорстоко, — i сувора доля, з турботами, з нуждою та скрутою, грiзно стала перед очима… (Бере рушницю, опирається на неї). Але Павло правду казав: страшно за мою зiрочку! Треба рiшатись батьку сказати. Тiльки як його пiдiйти? Язик не повернеться. Коли б як наздогад; або призвичаїти потроху до цiєї думки… А може, матерi перше сказати, попросити? Просто голова туманiє… А треба, треба! (Замислившись, iде).

Декорацiя хутко мiняється.

Дворище Дзвонарихи. Направо хата, збоку сiнешнi дверi; за хатою садок. Лiворуч — тин i причiлок другої хати, Дмитра Ковбаня. Просто — повiтка й ворота; за ними йде вулиця. По той бiк мрiють городи, а над заленочком садкiв здаля сяє хрест i баня церковна. Вечiр. Спочатку ясно, а пiд кiнець сонце заходить i сутенiє потроху.

Дзвонариха стара i Катря.

Д з в о н а р и х а (виходить, обпершись на Катрю, i сiда на призьбi). Ху-ху! (Оддихує). Хвалити милосердного бога, i не гадала, i не сподiвалася уже бiльше бачити ясне сонечко, небо святе, а господь i привiв.

К а т р я. Я така рада, така рада!

Д з в о н а р и х а. I я рада, доню: раз за тебе, а друге, що менi дано ще пiльги спокутувати грiхи мої. (Позирає кругом). Як же славно тут дихати свiжим повiтрям; дух який iде з садочка: гвоздиками, любистком, пахне… Дихала б i не надихалась!..

К а т р я. Дасть бог, мамо, швидко одужаєте тепер: я вже так молилась, на часточку подавала. Сьогоднi i панiматка в церквi питались про вас i проскурку ото дали.

Д з в о н а р и х а. Спасибi їй, що згадала; як одужаю, то й я одслужу їй чим-небудь. А от, доню, чим оддячимо лiкаревi та паничевi, отим спасенним душам?!

К а т р я. Молитвою хiба однiєю.

Д з в о н а р и х а. Без їхньої добростi пропала б я… А що з тобою, сиротою, було б, — то й подумати страшно! Що вже лiкар добрий, а що панич Михайло, — то такого й не бачила: щодня навiдував. Тебе от читати довчив. Не знаю, у кого й удалася ота дитина? Хiба в дядька?

К а т р я. У якого, мамо?

Д з в о н а р и х а. У пана Олександра, брата нашого пана. Нашi пани з ним у сварцi з того часу ще, як вiн оженився з простою дiвчиною, крiпачкою.

К а т р я. Як? З простою?

Д з в о н а р и х а. Еге, з Мотрею Пальоною.

К а т р я. Хiба бува, що пани беруть селянок?

Д з в о на р и х а. Рiдко, але трапляється.

К а т р я. Ну, а покiйнi старi пани? Дозволили?

Д з в о н а р и х а. Прокляли були. Стара панi трохи не вмерла; по лiкарiв аж до Києва посилали… Уже перед смертiю тiльки помирилися, та й то сестра Анна Дмитровна перепросила уже, а наш то ще наговорював на брата, приску* (*Приск — жар.) пiдсипав, i до сього часу зашморгом дивиться, а надто наша панi: не дозволю, каже, мужичцi переступити порога свого!

К а т р я. Так нашi пани такi немилосерднi? Господи!

Д з в о н а р и х а. А ти ж думала?

К а т р я. Лихо тяжке!

Д з в о н а р и х а. А тобi що?

К а т р я. Так… (Зiтхає). А як же пан Олександер живе?

Д з в о н а р и х а. Нiчого… Чула, — гаразд! Тiльки все-таки йому тяжко: пани одцурались, одкинулись…

К а т р я. Так-так, — одцураються… всi одцураються… що мужичку ввiв до панського роду!.. Бiдний вiн! (Зiтха i сидить мовчкщ перебираючи кiсниками).

Д з в о н а р и х а (оглядає дворище кругом). А в тебе порядок у дворi, по-хазяйськи, по-хазяйськи, дитино! (Цiлує її). От якби покiйний батько побачив тепер тебе, радувався б, боже як! Не привiв господь, а любив вiн тебе страх як! Ти пам'ятаєш батька?

К а т р я. Пам'ятаю: вуса були сивi, довгi; спiвали в церквi, мене з собою брали. Навiть на одчитування до мерцiв ходила була з татом. Спочатку боялася покiйникiв, а далi привикла… Я й тепера їх не боюсь!

Д з в о н а р и х а. Живi, доню, страшнiшi! Тепер у мене тiльки й думки, тiльки й молитви, щоб тебе оддати до рук щирої, чесної людини, одружити! Привiв би бог побачити дитину свою щасливою, порадуватись на неї, то тодi й очi закрити безпешно.

К а т р я. Мамо, годi про це! Не кину я вас, аби ви мене не кинули!

Д з в о н а р и х а. То вже божа воля.

К а т р я. Нi, я не про смерть кажу, одведи господи…

Д з в о н а р й х а. А про що ж?

К а тр я. Так, про всякi пригоди.

Д з в о н а р и х а (цiлує її). Сумна ти чогось: все зi мною та зi мною, то й занудилась; не знать що в голову лiзе. Ти б пiшла до подружок абощо… а то подивись, як ти змарнiла, мов зiв'яла…

К а т р я (з сльозами прилада до матерi). Зiв'яла, мамо!

Д з в о н а р и х а. Дитино моя люба! Що з тобою?

К а т р я (утира хутко сльози). Нiчого, мамо… вас шкода!

Д з в о н а р и х а. Голубко моя! Чого ж ти за мною так побиваєшся? Час i про себе думати…