Михайло Старицький - Не судилось (Панське болото)

Чути з-за млина пiсню; Михайло схоплюється.

К а т р я (за коном).

Тяжко, важко, а хто кого любить,

А ще тяжче, хто з ким розстається!

М и х а й л о. Боже мiй! Пiсня ця рве серце! Це її голос, — вона тут! Куди вже менi тiкати? Та я ж люблю її, кохаю цiлим життям моїм; вона менi наймилiща, найлюбiща!.. Та я оддав би всi розкошi, всi утiхи на свiтi, аби з нею бачитись, аби дивитись на її зiроньки-оченята!

Михайло й Катря.

К а т р я (йде з того боку по мосту i зупиняється коло млина).

А ще тяжче, хто з ким розстається,

Ох, i муки-горя набереться!

М и х а й л о (хутко йде через мiст до млина). Нi, треба це покiнчити: пан або пропав! (До Катрi). Катрусю, здорова була! (Подає руку).

К а т р я (аж затремтiла). Здрастуйте!

М и х а й л о. Яку смутну пiсню спiвала ти, аж за серце бере!

К а т р я. Так собi… Чого ви довго не були?

М и х а й л о. Нездужалось. А що? Матерi хiба гiрше?

К а т р я. Нi, хвалити бога, матерi краще… а так…

М и х а й л о. Так ти i без матерi згадала мене? Спасибi! (Бере її за руку).

К а т р я. Кого ж i згадувати? Я, може, i вдень i вночi молюсь за вашу ласку, за добрiсть.

М и х а й л о. Спасибi; ти щира душа. Тiльки не величай мене: всякий те зробить, а ще надто тому, хто дорогий йому, любий.

К а т р я. Нi, не всякий.

М и х а й л о. Далебi, всякий; бiльше для себе i робиш! (Придивляється). А чого ти так зблiдла? Може, слаба?

К а т р я. Нi, нiчого.

Сiдають пiд млином.

А ви швидко звiдсiль поїдете?

М и х а й л о. Через мiсяць.

К а т р я. Так швидко уже!.. А там довго будете?

М и х а й л о. Цiлу зиму, аж до весни.

К а т р я. Господи, як довго! (Зiтха).

М и х а й л о. Певно, як вернуся уже, то застану тебе молодицею. Я чув, що ти, либонь, замiж виходиш?

К а т р я. Хто вам казав?

М и х а й л о. Мати казала про Ковбаня, i Аннушка.

К а т р я (палко). Не вiрте їм! Я замiж нжоли не пiду.

М и х а й л о. Чом?

К а т р я. За нелюба — зроду!

М и х а й л о (радо). Хiба ти не любиш Дмитра?

Катря мовчить.

Ти менi вибач, Катрусю, що я про такi речi питаюсь; це з приязнi тiльки — вiр менi!

К а т р я. Або що? Чого менi перед вами таїтись? Якби правда була, сказала б.

М и х а й л о. Так ти ще нiкого не кохала i не кохаєш?

К а т р я. Хто його зна…

М и х а й л о (гладить обидвi руки у Катрi). Слухай, Катре! Ти вiриш усьому тому, що я говорю тобi? Не вважаєш мене за брехуна?

К а т р я. Що ви? Борони боже!

М и х а й л о. Так i вiр же, що я, поки на свiтi живу, не обманю тебе, що що б я не казав тобi — то вiд щирого серця, з душi! Знаєш… я люблю тебе… з кожним днем ти менi дорожча становишся…

К а т р я (спалахнула). Ви смiєтесь…

М и х а й л о. Нехай надi мною посмiється так лихо! Серце моє, рибонько, зiронько ясна вечiрня, чи любий я тобi хоч капелиночку?

Катря потупилась з сорому.

Скажи менi щиру правду: чи кохаєш ти мене, як парубка? Чи журишся так за мною, як я за тобою?

Катря схиляється на груди до Михайла i почина ридати.

М и х а й л о. Катрусю, голуб'ятко моє, чого ти плачеш? Невже моє кохання тебе образило?

К а т р я (схлипуючи). Ви такi… менi… я б не знаю що…

М и х а й л о (цiлує їй руки). Так ти любиш мене? Господи, яке щастя! Раю мiй!

К а т р я (вирива руки). Що ви? Що ви? У мужички руки цiлувати?!

М й х а й л о. Ти — цариця моя, от що! За тебе, мою ясочку, все на свiтi вiддам! Не плач же, усмiхнися? Он бринять на оченьках сльози. (Голубить її i цiлує то в одно око, то в друге).

Катря обiйма його, хутко цiлує, а далi, засоромившись, закрива вид рукавом.

М и х а й л о (гладить по голiвцi i цiлує Катрю). Коли б ти знала, моя доле, яка обiйма мене радiсть, яке огорта мене щастя! Такого раювання i на тiм свiтi немає, вiр менi! Глянь, он мiсяць задивився на нас, зорi миготять радiсно нашому щастю; а нiч аж притихла, притаїлася; прислухається заздрiсно, як нашi серденька б'ються укупi… б'ються i будуть битись, i нiхто, нiяка сила не розлучить їх!

Катря крадькома цiлує руку у Михайла; Михайло вириває i обнiма її палко.

К а т р я (боязко). А ви ж казали, що поїдете швидко?

М и х а й л о. Так що ж? Тепер я сам не поїду без тебе: ти молода моя, заручена. Пiдеш за мене?

К а т р я (з жахом). Що ви? Цього зроду не буде!

М и х а й л о. Як так?

К а т р я. Не буде, не буде! Що ви тiльки кажете? Я й подумати не посмiю: хто я? I мiзинця вашого не стою!

М и х а й л о (цiлує її). Стоїш, перлино моя дорога! Бiльше мене варт!

К а т р я. Нi, нi! Не менi судилося таке щастя! Куди менi, бiднiй мужичцi, бути дружиною вашою? Нi ступити, нi заговорити не вмiю; ви взяли б собi камiнь за плечi. I люде осмiють, i бог скарає: паруються тiльки рiвнi. Не за нас це сталося, не за нас i перестане!