Михайло Старицький - Талан

К о т е н к о. Менi нема дiла: мусить бути по контракту о сьомiй годинi; iначе — штрафi

Ж а л i в н и ц ь к и й. Та чуднi ви якi! Хто з нас по контракту приходить? Всяк — по афiшi.

К о т е н к о. Афiша бреше: водевiль завжди по драмi.

Ж а л i в н и ц ь к и й. По руських трупах, а в нас — зроду.

К о т е н к о. А я так хочу, i менi ти не указ! (Пiднiмає тон).

Ж а л i в н и ц ь к и й. Так оповiстiть перше, то й знатимем, а коли афiша брехлива, то ваша вина.

К о т е н к о. Не вчiть мене! Ще молоко на губах не обсохло!

Ж а л i в н и ц ь к и й (пiдходить). Що-о? Кричать здумали?

К о т е н к о (упавшим тоном). Я так… од природи… У мене такий голос… Що ж, мене поставлено режисером.

Ж а л i в н и ц ь к и й. Так коли ви режисер, так не робiть бешкету! (Заходить в уборну, грюкнувши дверима).

Котенко та Лемiшка.

К от е н к о. Готово? Завiсу! Всi на мiсця!

Л е м i ш к а (бiжить злякано). Ох, господи!

К от е н к о. Куди, старий?

Л е м i ш к а. Надобность… книжки…

К от е н к о. В будку!

Л е м i ш к а. Только… листика… до книжки листика… Водевiлем пiдвели… водевiлем… Я прихватком…

К от е н к о. До будки менi! Тут завiсу дали, а вiн…

Л е м i ш к а. Да… возмутительно… Але я завжди i душею, i серцем… по гроб живота…

К от е н к о. Годi базiкати! Гайда! (Повертає за шиворот).

Л е м i ш к а. Не утруждайтесь… лечу, лечу! Я напам'ять… од палятурки до палятурки! (Бiжить).

Лучицька та Маринка, потiм Жалiвницький.

Котенко забачив — i за лаштунки.

Л у ч и ц ь к а (задихавшись, вбiгає в 1-у уборну). Ох, як бiгла! Серце мало не вискочить!.. Що? Опiзнилась?

Ж а л i в н и ц ь к и й (з уборної). Нi, тiльки що почали. (Iде до неї).

Л у ч и ц ь к а. О? То я вспiю, — ще багато часу… мiй вихiд останнiй. Добре, що я маю звичку дома одягати костюм. (Начинає гримуватися). Ху, як дух забива: так налякали! I що се сталося!

Ж а л i в н и ц ь к и й (убраний парубком). Якийсь гедзь укусив. Даймо, що я знаю, який отой гедзь…

Л у ч и ц ь к а. Який же?

Ж а л i в н и ц ь к и й. Квятковська.

Л у ч и ц ь к а. Не може бути: вона така добра; зо мною ласкава, як сестра…

Ж а л i в н и ц ь к и й. Вiрте! Та вона готова вас в ложцi води утопити.

Л у ч и ц ь к а. За вiщо б? Хiба за те, що я її люблю?

Ж а л i в н и ц ь к и й. За те, що таланом забиваєте. Ви готовi за всiх головою наложити, а для вас то нiхто й пальця не врiже: про свою шкуру всяк дба, а в вiчi, звичайно, скалить зуби…

Л у ч и ц ь к а. Як ви хмуро дивитесь на людей: при такiй вiрi тяжко й жити! А я певна, що зовсiм поганих людей i нема, що обернiться теплим словом навiть до лиходiя, то i в його бог озоветься…

Ж а л i в н и ц ь к и й. Ох-ох! Коли б то так! А краще не дiймайте вiри, то не зневiритесь.

Л у ч и ц ь к а. I вам, значить, не дiймати? (Подає руку). Я й привiтатись забула!

Ж а л i в н и ц ь к и й. I менi навiть.

Л у ч и ц ь к а. Гай-гай! Який же ви, друже, непевний. Нi, на вас я як на гору: ви в мене найщирша, найрiднiша людина… та ще моя няня, бабуся. Коли б не ви, я не знаю, що б зi мною сталося. Я не забуду до смертi тiєї першої зустрiчi, коли я, божевiльна, з одчаю мало на себе рук не зняла. Ви постерегли мою страшну думку, ви одiгрiли порадою теплою моє серце задубле, ви визвали благодiйнi сльози; ви показали менi нову путь, яка може загоїти врази… i я припала з захватом до нiг нового бога… Як же менi вас не любити? (Простягає йому руку).

Вiн цiлує.

Ж а л i в н и ц ь к и й. Ви освiтили сей храм i стали в йому богинею. Але пробачте менi слово, — спокуси-тель знов тут, пантрує за вами, коршуном над головою кружить.

Л у ч и ц ь к а (спалахнувши). Його зальоти тепер не страшнi. Я, признатись, i спiзнилась того, що боялась стрiнутись з Антоном Павловичем.

Ж а л i в н и ц ь к и й. Ви менi тiльки позвольте, то вiн i носа сюди не покаже.

Л у ч и ц ь к а. Що ви? Хiба вiн менi що? Я не за його…

Ж а л i в н и ц ь к и й. А за себе боялись? А-а! (Кудлить волосся).

Л у ч и ц ь к а. Ви й назвиська його не можете чути спокiйно!

Ж а л i в н и ц ь к и й. Даруйте, не можу! Вiн, на мiй погляд, розбещений панич, занужений своєю нiкчемнiстю.

Л у ч и ц ь к а. Сором, сором, мiй друже! Се якесь лихе почуття, а не ваше серце… Антон Павлович не нiкчема, а чоловiк вельми освiчений i талановитий, з чесними, гуманними засадами… а що не при дiлi, — так у нашiй окружнiй темрявi передовiй людинi притулку нема…

Ж а л i в н и ц ь к и й. Бачите, з яким палом за його заступаєтесь: видно, добре вам задурманив i розум, i серце. А йому, ласуну, одна тiльки примха, однi хвастощi…

Л у ч и ц ь к а. Не лайте ж менi його в вiчi: невже вам не жалко мене вразити, менi болiч зробити?