Микола Куліш: Патетична соната

Андре.І я б вас розбудив, коли б було дозволено.

Марина.Йому все якісь запорозькі лицарі з цієї музики бредуться в голову, вічні степи, Україна, а скажіть, що вам?

Андре.Мені?… Угадайте!

Марина.Росія?

Андре.Честь оддаю, але ні.

Марина.Революція?

Андре.Вітаю, але ні.

Марина.Ну, не Україна ж?

Андре.Українські зорі, дзвони й сходи. Я іду. Раптом зустріч. Я цілую чиюсь тінь. Тінь краси! Шедевр! Мені хочеться узять її на руки і нести, нести…

Марина.Ви сказали — вітаєте революцію? За що?

Андре.Нам потрібніший тепер трикутний капелюх, ніж Мономахова шапка.

Марина.А вгадайте, що мені ввижається од музики?

Андре.Таток?

Марина.Щось чудне і незрозуміле. Привид, сон, реальність, усе разом. Ніби темна й дика є країна і така ж пригноблена, що забула навіть про своє учора і не зна, що буде з нею завтра. Сон. Два замки іржаві висять, печаті з орлами — білим, двоголовим. Замкнуто минуле, замкнуто прийдешнє. В тій країні дівчина самітна. Мріє й жде. І знаєте кого?

Андре.Кого?

Марина.Лицаря, що любить українські зорі.

Андре.Так?

Марина.День у день, ніч у ніч, щоб замки ті позбивав і двері одчинив…

Андре.Дівчині?

Марина.Дівчині й країні. (Зірвала кілька акордів з фортепіано. Піднесла їх у долонях, ніби квіти). Мої любощі це — сон, може, мрія — дівчина стрічає лицаря. Отак (удає з себе сповнену любощами дівчину, зустріч). «Любий мій, давно бажаний, милий!.. — І поведе, як гетьмана, у свою світлицю. Скаже:

— Ой, дзвоніть, софійські дзвони, щоб люди не чули, як я милого цілую…»

Андре.Маrіnе! Скажіть! Це лише мрія, чи є до цього практичний шлях, реальна програма?…

Марина.Це лише мрія, музичний привид химерної дівчини. А втім — замість трикутного капелюха може ж бути гетьманська булава? Тоді це програма. На Україні. Ви заздалегідь формуєте загони вільного козацтва, я — організацію. Це практичний шлях. Щось чудне й не зрозуміле — правда?

Андре.Хай дівчина жде лицаря!

Марина.Так?

Андре.Лицар буде! Він уже на порозі.

Одчинивши тихо двері, я:

— Простіть!.. Я не спитавшись увійшов, — це привілей старців і закоханих…

Я бачу корнетову спину. Він навколішках, цілує її кінчик сукні. «Лицар прийшов. Він просить посвяти. Маrіпоп! Мила!» — чую я і, непомітний, іду геть.

Я повертаюсь до себе на горище. Мені неймовірно важко. Я не впізнаю речей. Все змінилося, померкло, посіріло. Навіть сонце на небі вже не сонце, а якийсь жовтогарячий пластир на рані. Скрізь запалення і біль.

Шепочу:

— Ну що ж… Ще хлопчиком колись гнався ти за мріями на паличці верхи і з розгону, пам'ятаєш, босою ногою на розбите гостре скло — до кості, до серця?… Як упав ти з палички-коня на сміття якесь, пам'ятаєш? Ну от! тепер з розгону з примрійного коня… Який смітник кругом! Невже ж весь світ лише смітник, а мрії — випари із його!.. Так, Луко, всі дороги в світі — це лише орбіти: якою б не пішов, все одно повернешся туди, звідки вийшов, — в яму. Різниця лише та, що коли народжуєшся — випадаєш з ями; вмираєш, то попадаєш в яму. От і все. Чого ж іти! Куди іти? Кружляти по орбіті?… (Підходжу до віконця). Кинутися вниз, чи що?… (Дивлюся).

Уявіть собі, друзі, вулицю старого губерніального міста, сонячний ріг будинку, хмарку над золотобанним собором, далеку «Марсельєзу». Сидить чистій. Співає:

Підходить другий.

Сідає:

— Браво! Біс! Ви співаєте, як опера, що горить.

Перший.А ти квитка купив, що сів на цеє місце? Марш!

Другий.Ви не подумайте, що тут вам справді опера, а ви білетер.

Перший.Це моє місце.

Другий.Тепер свобода слова, совісті і місця.

Перший.Пишуть: «Пролетарі всіх країн, єднайтесь», — а ти що!..

Другий.Як прийшов єднатися, ну!

Перший(заспівав і затарабанив щітками).

Другий(ще голосніше).