Жорж (навколішках). Ну, порви… Прошу вас, порвіть. Ну хоч не показуйте. Не покажете? Ні?
Зінька (виводить його, зачиняє двері. Сама). Ой, Боже ж, як важко. (Бере гітару, грає і молиться). «Ой, Боженьку, Боже» Чом ти не поможеш? Чи, може, безплатно помогти не хочеш? Чи, може, й ти, Боже, вже хочеш того же?» Так приходь!
У підвальчику, як статуя, Настя. Скаменіла — в двері лізе безногий солдат з георг. хрестом:
— Чи впізнаєш, Насте, чоловіка?… Здрастуй! Бач, вкоротили мене трошки, зробили нижчим за всіх. Ну, нічого! Піду до своїх на завод, може, піднімуть. Здається, сказав «піду» — полізу! Другий же місяць, як лізу. До тебе. Чого ж стала, Насте! Приймай ув об'ятія героя, половину чоловіка твого! (Доліз до середини підвальчика і заплакав).
День. Сонячне» виблискує гелікон. Я безсонний і невтомний крокую по кімнатці. Підо мною все ті ж періодично б'ють куранти. Марина грає тую ж «Патетичну сонату», але сьогодні вже не зоряне grave я чую і не світло-ярливе allegro molto brio, а сонячно-квітчане adagio cantabile. Ну, а мені, звичайно ж, увижається: безмежний степ, над ним пливе в човні «Арго» вона, звичайно, ліву брову трошки ломить, очі голубі, на веслах квіти і роса. І ось удруге приходить до мене мій неромантичний друг Лука:
— Доїхав?
Я ніби не розумію. Мовчу.
(Ущипливо). До її ворітець? Я мовчу.
Ну, листа, звичайно, ти порвав?
Я (патетично). Одніс, Луко! Їй-бо, одніс!..
Лука (вражений). Ну й що? Як?
Я.Одгадай: яка це дорога, що нею світ іде тисячоліття і не знає втоми?
Лука (зрозумівши безнадійність мого любовного становища, рішуче). Дорога революції!
Я.Дорога кохання, Луко! Одгадай: без якої дороги світ давно б уже євнухом старим бродив по пустині життя?
Лука.Без дороги революції, як оце ти зараз євнухом тут ходиш. Слухай, Ілько! Сьогодні маніфестація об одинадцятій. Організатори — всі ті, хто революцію оберта на оперетку або літургію, а класову боротьбу на паради й цілування, сказав нам петроградський товариш. І я кажу. До них пристануть, мабуть, і ваші українці, - в рушничках уже, посватались! Більшовики організовують контрдемонстрацію. Розумієш? Наші заводські хлоп'ята всі за більшовиків. Мені доручили роздавати літературу на нашій вулиці й агітувати проти війни, за восьмигодинний робочий день, за передплату «Правди». Ходімо, га?… На вулицю!.. Поможеш роздавати літературу. А то й так. Просто. Щоб нашого брата було більше.
Я.Я піду… але я трошки згодом.
Лука.Чому?
Я.Я… я зараз іду до неї. Не віриш? Я вже б давно пішов, та стерегли мене, не пускали. Луко, дві дикі звірихи: соромливість і вовкуватість. А сьогодні, всю ніч виходивши, я нарешті їх втомив, проклятих, і приспав. Сплять. І я піду! Зараз! Я вже й перші слова наготовив про наше побачення: «Ви не здивуйте, що я непрошений, — скажу, — непрошено зайшли до мене ви у серце!» Ні, не так. Скажу просто: «Здрастуйте!» І не так: «Вдома?» — «Вдома…» Ні: «Я не спитавшись увійшов, це привілей старців і закоханих».
Лука.Ні, ти вже краще так: «Вдома?» — «Вдома». Тоді ти: «Простіть, але в мене не всі дома, і я прийшов, щоб ви побачили ідіота з іконкою вічної любові, з дівчачим фартушком замість червоного прапора. Та якби ж ідіота! — Паскудника! Зрадника!» От!.. І знай, Ільку, востаннє до тебе прийшов я, востаннє й кажу просто; вірші ми з тобою писали, арифметики навчив мене, географії, книжки читали, товаришували, але коли ти зразу не вийдеш на вулицю, себто на дорогу революції, то я тобі не товариш і ти мені не товариш. Раз! Два! Три! (Пішов).
Я (услід йому). Адже ж сам ти почуваєш. Луко, що легше, мабуть, вчинити аж три революції зразу, ніж, скажім, відкритися дівчині вперше, що любиш… Га, Луко? Так дивись, я йду!
І я справді йду. Сходами вниз. Знову одна течія несе мене до П дверей, друга односить і гонить униз.
Непочута розмова.
Марина (перегравши). Буде!
Андре.Маrіnon! Ще і ще!..
Марина.Невже і вам подобається?
Андре (ревниво). «Невже і вам»! А ще кому?
Марина.Угадайте.
Андре.Ну, звичайно, кому ж. Йому!
Марина.Угадали. Сьогодні навіть уночі розбудив:
У Андре очі рогом.
«Заграй, дочко, «Патетичної», бо вже щось не спиться».
Читать дальше