Іван Багряний - Розгром

Як комашки із зруйнованого комашника…

Сповнені надій попри всі трагічні поневіряння, тягнуть вони врятовані свої вбогі пожитки… Вибиваються з сил та не вибиваються з віри, що вже нарешті — після всіх, здавалось, безконечних мук, — хай і ціною втрати багато чого з найдорожчого, все ж таки почнеться нове життя. Вони переносять злигодні, холод і голод стоїчно, бо знають, бачать, переконуються, що Історія зрушила з мертвої точки і пішла карколомними стрибками… Іде… Гуготить!.. Може дійде до кращого… Дай же, Боже!..

Вони несуть клунки, вони рухають перед собою саморобні візочки з усім своїм вбогим скарбом і з худими, напівголими дрібними дітками… Та не всі дітки такі щасливі, що їдуть, — багато біжать пішечки, тримаючись за материну або сестрину спідницю…

У великій і світлій кімнаті районової (сільського району) амбулаторії (при районовій лікарні) — хаос, як і в цілому світі, атмосфера того ж самого великого переселення людей. Кімната подібна на все зразу:

аптека — бо в ній стоять не розграбовані остаточно аптечні шафи з рештками медикаментів,

ательє мистця — бо стоїть мольберт з початою картиною, а на стінах сохнуть кілька готових робіт, на яких басують коні, коні і знову коні, крім того розвішано багато етюдів, гравюр, шкіців; на стільці пензлі і тюби фарб, під стільцем етюдник і різні малярські причандали…

Музична кляса — бо стоїть рояль, а на нім стоси нот, ще й розкриті ноти стоять на пюпітрі над клявішами…

Бібліотека — бо частина стіни зайнята полицями заставленими рядами книг…

Евакопункт чи заля двірця — бо біля дверей згромаджено на підлозі рюкзаки, валізи, торби…

І нарешті житлова кімната — бо стоїть двоє застелених ліжок, одно з яких особливо старанно прибране, по-дівочому причепурене, з прекрасним стилевим українським килимом на стіні, а на килимі кілька фотообразків. Над килимом портрет Шевченка. На протилежній стіні — портрет Франка. Крім двох прибраних ліжок, ще двоє складених — (т. зв. дачок) і приставлених до стіни… Кілька «збірних» — здекомплектованих — меблів. Один добрий писемний стіл під зеленим сукном…

Шиби вікон ще позаліплювані навхрест смужками паперу, проти бомбардування…

За вікном, під осінньою мжичкою ронять золотий лист каштани.

Такий мала вигляд амбуляторія при районовій лікарні містечка Н. року божого 1942-го, восени.

— Гурра!.. Гурра-а!.. Їдуть!.. Їдуть!.. — потрясає повітря войовничий дитячий крик і слідом за тим вкочується в двері і сам крикун — п’ятилітній русявий хлопчик — на триколіснім дитячім вельосипеді, ще й кінь на припоні торохтить коліщатками услід… Вельосипедист в піднесенні буйно гасає навколо:

— Їдуть!.. Усі їдуть!.. І звідусіль їдуть… З Харкова їдуть!.. З Донбасу їдуть!.. такі смішні!.. З Києва їдуть… (і зупиняється, широко витріщивши — і так великі — здивовані очі, приголомшений наглою думкою):

— А мами нема?!. — стоїть і слухає, як там десь за вікном «їдуть»… Хлопчикові збирається на сльози. Але він по-дорослому серйозний, бо ж він уже «великий». Лише дивиться великими допитливими очима просто себе і дивується, щоб не заплакати:

— А мами нема…

З бічних дверей до кімнати входить на милиці безногий (однієї ноги нема) ще й безрукий (однієї руки нема), молодий, а вже сивий «дядя Гриць». Мистець — маляр. Одягнений в засмальцьовану стару одежу, немов тракторист в степу. Він молодий віком (30–32 роки), але старий досвідом, пошарпаний в життьових бурях. Розкішне, хоч і сиве, волосся, підстрижене «під миску»; високе чоло, сміливий, суворий, зосереджений погляд — свідчать про людину не пересічної вдачі. А дві прямовисні глибокі зморшки над бровами збуджують думку не про мистця, а скорше про суворого прокурора, міцно замкненого в собі.

Дивиться на годинника на руці й сідає до мольберту на стілець, хапаючись, бере пензля:

— Півгодини лише маю… Він чорт пунктуальний…

— Дядю Гриць!.. — підкотився хлопчик на вельо. — Що ти малюєш оце?..

— Коники, товаришу Борисе, коники… — «Дядя Гриць» кепкував з гіркою іронією, либонь над самим собою і, зідхнувши, штрикав пензлем через силу в мальовидло.

— А навіщо?..

— «Для сміху», товаришу Борисе!.. — (і посміхався гірко, щось думаючи).

— Але ж ти вже коники намалював…

— І знов малюю… хай воно сказиться…

— Варум?.. Га… Але ж це не «коник», це якась пані, о…