Іван Багряний - Розгром

І кричать стрижі, і мечуться меви й ластівки над реями, збентежено в’ються і всі разом припадають до рей. Чіпляються на них і на троси… І кричать розпучливо, товпляться і кричать…

А на палубі, білий, як мева, походжає штурман . Юний і похмурий штурман… Поки заступати на вахту, дивиться в загадкову далину, дивиться як бриє крилом альбатрос, і, приклавши руку до брів, насвистує зухвалу мелодію… Відважний вихованець штормів і бур і сміливий піонір майбутніх, вимріяних, ще не бувалих рейсів.

Він дивиться в далину і сам себе бавить задумливо:

…« Чудесні дива ходять по морях …»

…Гудуть вентилятори. Висять гамаки над прольотами межи сходами всіх шести поверхів… Сліпуче сяють молочні пухирі в стелі й на стінах…

Штурман босий і напівголий іде по тяжких ґранітових сходах, скроплених краплями його ж крови, що стікає йому з уст, з побитих рук і ніг, лишаючи слід там, де він пройшов… Іде, заклавши руки назад, оточений трьома «заплічних діл» майстрами й конвойними…

Це він робить вже стодвадцятий рейд по цих сходах, проходячи повну програму мук т. зв. «Великого конвеєра» в універсальній катівні УГБ… Зціпивши зуби, іде по вертепу новітньої, жорстокої інквізиції — по Голготі сміливих, волелюбних і гордих… Такий же замріяний, незламний і затятий, як… як моряк з крейсеру, що носить ім’я його Вітчизни…

А потім…

Завиває вітер і сліпуче мерехтить сніг… Стріляють дерева, розриваючись на п’ятидесятиступневому морозі, і стовпами стоять блискучі пилинки до самого неба…

Штурман «грає на баяні» — (пиляє ліс)… З такими як і сам тягає велику пилку в глибоких снігах, на сибірській каторзі… Убраний в лахміття і нужу, на такім лютім морозі, як сама люта епоха, — грає він ось так «на баяні» й підспівує… І насвистує ту саму зухвалу мелодію — мелодію замріяного чорноморця… І дивиться на сліпуче сонце, приклавши руку до брів, і посміхається в лискучу морозяну імлу:

— « Чудесні дива ходять по морях …»

Маленькі деталі. Дрібні кадри, вихоплені з грандіозної епопеї, з хаотичної і страшної цілости.

Фільми біжать і міняться. І пересновуються, і перехрещуються…

Плинуть обличчя і руки, і усмішки, і гамір великих товпищ, і шелест самотніх келій… Великі події й дрібні епізоди… На весь світ відоме і нікому не знане… Трагічне і смішне, величне й ганебне, героїчне і підле…

Від давноминулого до недавнього, до того, що зроджує найбільший біль і найгостріше підстьобує нерви.

Я намагаюсь вхопити кінець і ввести все якось в систему, укласти в рямці послідовности, — бодай частину, бодай один акт, бодай одну сцену з тієї велетенської епопеї, з тієї історичної вистави, що нагадує собою дивовижний вертеп. Бодай останню, таку пам’ятну мені сцену. Заключний акт.

І тут — раптом знову зринає Вона … Її образ… Образ юної і прекрасної, як сама юність, виставленої на позорище… Простреленої, оголеної, замороженої і так виставленої на лобнім місці, на перехресті шляхів Історії…

Тоді я зціплюю зуби й напружую пам’ять. Я хочу упорядкувати цей жах, я хочу упорядкувати цей кадр з великої епопеї, я хочу стежити за ним у всій його цілості, в логічній послідовності, в трагічній його викінченості, ба, — у всій буденній документальності, навіть у всій прозі деталів. Цей — один з безлічі, але окремий акт епопеї. Привести його в систему, власне повернути йому систему, порушену божевільною повінню, тією нестримною лявіною, що все трощить і перевертає вибухами найяскравішого, сліпучими фоєрверками найбільш кричущого.

І її обличча, її постать — є теж тим кричущим. Пущена, як постріл в небо, як прапор, як клич і як обвинувачення, вона встає над усім…

Але це — фінальна сцена. Це є крапка. Апотеоза…

Я зціплюю зуби і напружую пам’ять, шукаючи точки початку, логічного початку в нелогічнім хаосі подій. Я повертаюсь знову і знову, а вона стоїть надо мною: …« Мусиш!.. »

— Так, мушу…

І я щільніше закриваю повіки, щоб вони не розбігалися ті кінці, ті деталі. Я хочу зібрати їх докупи. Зібрати і випустити послідовно їх, закарбовані в найдальших заломинах мозку… І випустити ті ляльки, що з’являючись на бозна якому пляні, метушаться і скачуть, нагадуючи чомусь урухомлених олив’яних салдатиків, — конкуруючи з людьми, лізуть з усіх шпар… Вони вириваються, збиваючи одно одного, але я їх запихаю назад. Вхопивши першу ліпшу точку в безкінечнім ланцюзі причин і наслідків і взявши її за умовний початок , я хочу щоб вони вибігали логічно і за порядком, і вірно у їхніх стосунках до подій і до людей, — всі ці химерні ляльки дивовижної драми.