Іван Багряний - Розгром

А Матіс облишив книжки. Застебнувся. І одсалютувавши Ортскомендантові, пішов. В дверях озирнувся… І вийшов .

Тоді ОРТСКОМЕНДАНТ звернувся до ОЛЬГИ:

— Відійдіть, пані, од вікна… бо простудитесь…

ОЛЬГА відійшла і стала коло рояля, дивилась примруженими очима, тамуючи тривогу…

А ОРТСКОМЕНДАНТ встав, пильно роззирнувся по кімнаті і підійшов до тих самих книг, що їх допіру розглядав Матіс. Перебирає книги, а тим часом, звертається до Ольги недбало, позираючи кутиком ока:

— Чи Ви не знаєте такого… такого… е…

В цей час навстіж розчиняються двері і влітають троє есесів, озброєних до зубів, і з ними офіцер. Збентежений, захеканий офіцер ступнув наперед, одсалютувавши рукою ОРТСКОМЕНДАНТОВІ, що шарпнувся назустріч:

— Що таке?!.

ОФІЦЕР:

— Гер Комендант!.. Ми Вас шукаємо… Прокляття!!. Той диявол видерся!..

— Як?!. — аж скрикнув Ортскомендант, приголомшений. — Що-о?!!. Видерся?!.

— Яволь!.. Допоміжня тубільна чота, що брала участь в операції, нагло збунтувалася, вихопила того диявола… Долметчер Капка також перейшов до партизан… Перебили весь наш спеціяльний відділ… Забрали машини і — зникли… Потрібні негайні заходи…

ОРТСКОМЕНДАНТ затупав ногами в нападі люті…

ОЛЬГА, чула все. Схвильовано закусила губу і — пильно дивилася на долметчера, аж той одвів свої очі…

ОРТСКОМЕНДАНТ подивився в той бік, де вона була. А тоді зробив знак рукою офіцерові й швидко вийшов з ним. Двом зробив знак, і вони пройшли до кімнати Ольги й стали, не зводячи з неї очей… Чути гомін за дверима, часто повторюване — «Яволь!.. Яволь!..» По короткій хвилі ОРТСКОМЕНДАНТ повернувся. Пройшовся по кімнаті, поденервований і сердитий. А тоді зупинився напроти Ольги…

ОЛЬГА вже бачила до чого йде, але намагалася бути спокійною, дивилась мужньо в очі небезпеці, хоч сама була бліда, закам’яніла, з міцно стуленими устами.

ОРТСКОМ.:

— Отже… Кажете «БОЖЕ ЦАРЯ ХРАНІ» зле??. Партизанка ліпше?.. (засміявся) — і Ваша сестра втікла теж… туди …

(павза)

Ви заарештовані !.. (і показав рукою на двері).

ОЛЬГА постояла якусь мить, вагаючись… А коли блиснули наставлені усторч скоростріли, — зідхнула… І пішла. Презирлива і горда.

Проходячи поуз мольберт, ОРТСКОМЕНДАНТ озирнувся:

— А де ж той… кривий !?! —

і перекинув мольберт ногою.

Опівночі сходяться до мене друзі… Вони приходять з імли і сідають в головах і в ногах… Вони приходять з далеких фаланг Бамлагу, з Сибірських пустель і нетрищ, з Воркути й з Магадану, з Мурманська і з Караганди, вони приходять з Карпат і з далекої Хорватії… Овіяні всіма вітрами, окурені порохом усіх шляхів, вони приходять і товпляться…

І я слухаю їхні розмови, завмираючи серцем і намагаючись не розвіяти марева рухом чи подихом…

Я слухаю, як грохочуть тайфуни над бухтою «Ольга», як б’ють хвилі Охотського моря в скелясті береги Сахаліна, як шиплять, гнані вітрами, піски Казахстану, як клекоче полум’я Волинськими селами, як плюскочуть хвилі каламутної Драви…

А друзі напосідаються на мене, товпляться: — Вони прийшли по моє слово. Вони хочуть, щоб я сказав світові правду й про них — велику страшну правду. Поки в мене ще голова на карку. Вони дивуються і вони радіють, що вона ще тримається… Вони кваплять… Бо голови в нас бувають так коротко…

Добре… Друзі мої!..

Я хочу відслонити заслону і разом з ними переглянути шлях, я хочу апелювати по їхнє слово, серце моє тремтить переповнене радістю вірної дружби, що раптом обступає мене непробійним муром серед цієї бльокади. Я відслоняю заслону і відкриваю очі…

Темрява… Пустка…

Я кличу їх — «Друзі мої!.. Гей, друзі мої!!.» Тиша. Дзвінка, напружена тиша. Лиш десь за нею мечеться гомін в етері про вагітний грозами час…

Добре… Я пам’ятаю… Я завжди пам’ятаю про вас. Я все пам’ятаю про велич героїв… Як все пам’ятаю й про подлість нікчем. Але ницість ніколи не творила історії. Історію творить велика Правда, гордість за неї і мужність в її ім’я.

Вона завжди встає, як Фенікс із попелу…

______

Війська відкочуються панічно… Вони біжать через мій театр, покидавши всю свою техніку, скачуть, мов маріонетки… Далеко виє алярмова сирена протилетунської оборони, а вони біжать і біжать, забувши й про оборону, забувши про все, аби лиш тільки вирватись… Вчорашні гонористі переможці, — до чого вони подібні?!. Вони скачуть, мов блохи, по всіх просторах моєї Вітчизни, вони біжать через мій театр…