Наталка Доляк - Гастарбайтерки

— Так! Так! — застрекотіла чорношкіра красуня, звертаючись виключно до Галини. — Вона така божевільна. То каже «хочу», то «вже не хочу». Та ви не хвилюйтесь, якщо я пообіцяла Ользі допомогти її родичці, — я це зроблю. Тим більше що ви добре знаєте мову. А Макс також говорить? — Хельке подивилася на Максима, а той, почувши своє ім’я, лише частіше закліпав повіками та пришелепувато посміхнувся у відповідь.

— Ні! — відповіла Галина й миттєво переклала всю тираду Хельке трьом слухачам.

Усі заспокоїлися, ще трохи випили, Ольга пішла мити невгамовних хлопчиків, Хельке одним пальцем пограла на піаніно, а Максим із Галиною вийшли на терасу, аби поговорити про події сьогоднішнього важкого дня.

— Цій Ользі років тридцять, не більше, — промовляв зовсім не те, про що хотів поговорити. — А ділова, на трьох вистачить.

— Як вони тут працюють так довго? У мові ні бельмеса, і як їх Хельке розуміє, найголовніше. Діти — просто жах!

Галя глянула крізь шибку в кімнату, якою носилися голі хлопці, а за ними з піжамами Ольга. Леонід врівноважено читав привезені українцями газети й журнали, Хельке пішла до себе в кімнату. На терасі мовчки сиділи двоє українців на плетених стільчиках за невеличким столиком. Дихали на повні груди. Поодинокі перехожі, простуючи повз будинок, здоровкалися з Галиною та Максимом люб’язно й ненав’язливо. Ті відповідали: «Халльо». Галя й незчулася, як їй стало спокійно на душі. Здалося: нічого поганого не може статися в цій оазі, де заможна чорношкіра соціалістка дає в своїй оселі притулок незнайомим їй людям та тримає за квартирантів іноземців без дозволів на проживання й роботу. Диво, та й годі!

— Хух! — увійшовши на балкон, резюмувала Оля. — Вклала бандитів. Сьогодні вони спатимуть з Хельке. Ми з Льончиком у себе, а ви йдіть до дитячої. Не соромтесь, як схочете їсти — беріть усе що заманеться. Продукти купуємо ми…

Закупівля харчів, приготування обідів, сніданків, вечерь та перекусів, витрати на електрику й опалення — все це на плечах Гнатюків. До того ж Ольга відводить до школи та забирає увечері цих невтомних потомків якогось Фріца чи Гельмута. Пере, прасує, прибирає, миє й накриває на стіл також або Ольга, або Леонід. Хельке часто-густо на тиждень-два зникає з дому у справах службових чи приватних — має-бо безліч коханців. Саме завтра на кілька днів поїде до Гамбурга. Казала, що там мешкає її сестра, яка, можливо, візьме теперішніх її гостей до своєї садиби.

Повкладалися на замалі для них дитячі ліжка: Максим, як джентльмен, — на верхнє, Галя — на нижнє. Цілісіньку ніч жінці не спалося. Мучили не думки про майбутнє, а страх, що дерев’яне ліжечко не витримає ваги чоловіка й впаде на неї, розчавивши, як грушу. «Отак безглуздо піти з життя…» — думала й сміялася сама з себе, уявляючи, як буде хрипіти й пускати слину посинілим ротом під чималою тушею коханого, що білітиме цнотливою піжамою на фоні закривавлених поламаних дощок і розірваних подушок.

Зранку навшпиньках до них у кімнату пробралася Ольга. Пошепки повідомила Галі, що вони з Леонідом ідуть на роботу, повернуться десь о четвертій.

— Не соромтеся. Хельке вже поїхала, дітей не буде. Ось ключ. Це від вхідних, це від під’їзду. На холодильнику, під магнітиком із зображенням Санта Клауса, написаний код. Завчіть. Можете прогулятися Берліном, насолоджуйтеся, поки не почали гарувати. — Оля важко зітхнула, й Галина відзначила, що не така вже вона молода, як здалося вчора.

— А скільки вам років? — запитала Галя, хапаючи Ольгу за руку.

Ольга, яка відвикла за довгий час, що хтось може називати її на «ви», сприйняла те звернення як таке, що стосується не лише її, а й Леоніда:

— Льоні п’ятдесят вісім, а мені сорок дев’ять.

— Ви виглядаєте значно молодше. Ну, вірніше, не ви, а ти, — виправилася Галя. Виявляється, Льоня мав саме стільки років, скільки Галя дала йому при зустрічі.

— Бо не народжувала! — ще трагічніше, ніж перший раз, зітхнула Оля. — А може, природа така! — додала.

У цей час Максим почав ворушитися, прокидаючись. Оля приклала пальчик до рота, всміхнулася, помахала на прощання й вийшла за двері.

«Дивні люди, дивний світ!» — подумала Галя й поринула у спокійний глибокий та світлий сон.

Перше, що побачила, прокинувшись, — волохаті ноги чоловіка, що звисали з верхньої полиці.

— Котра година? — запитала голосно й уздріла, як кінцівки здригнулися.

Тоді Максим нагнувся, так що стало видно його обличчя, і прошепотів:

— Одинадцята.