Наталка Доляк - Гастарбайтерки

— Ти вже знаєш, що мене було засуджено за політичні випади в бік соціалізму… — декламував, стоячи босими ногами на вкритому хлібними крихтами килимі. — Цю картину написав учень Веласкеса. Ти нікому не повинна говорити, що бачила в мене цю річ, — серйозно повторював всоте.

Йошка ніколи не поспішав на роботу, хоча досі працював як вільний фотограф — примощував свої безликі світлини в рекламні глянцеві журнали не першого й навіть не другого ешелону. Домовлявся з редакторами телефоном, лаявся на чому світ стоїть, курсуючи по квартирі, доводив, що його світлини оригінальні й варті того, аби видрукувати їх в ось цьому низькосортному виданні. Своїми хаотичними пересуваннями заважав Наталці виконувати прямі професійні обов’язки. З’являвся саме там, де в цей час орудувала прибиральниця. Вона усамітнювалася в чималій білосніжно-кахельній вбиральні, ставала рачки над ванною, аби відшкребти її від прилиплого зашкарублого лепу, а Йошка тут як тут — поза нею. Гарчав у слухавку:

— Як це не потрібно? Ви їх бачили? Це ж шедеври… — й одночасно звертаючись до Наталки: — Не шкреби сильно, подереш покриття, воно ду-у-уже дороге… Це я не вам, — знов у слухавку.

Щойно Таша бралася за пилосос, гер Шумахер вимагав від неї негайно припинити шум, бо він, бач, спілкується й не чує ні рожна.

Перемивала гори посуду на кухні й прислухалася, готуючись кинутися на виклик німця до його кабінету. В кабінеті Йошка показував українці чергову пасію, вірніше, її фотокартку. Щоразу нова дівчина, шкірячись, поглядала з монітора комп’ютера.

Робочий кабінет фотографа потребував особливої уваги прибиральниці. Аби не жахатися побаченому в цій кімнаті самому й не підкошувати нервову систему Таші захаращенням, яке тут панувало, хазяїн запопадливо наглухо зашторював важкі сині гардини. Кабінет підсвічувався сизою блакиттю лише завдяки ввімкненому сімнадцятидюймовому екрану. Та й у цьому світлі можна було побачити, як рясніють розкидані на підлозі паперові кульки. Вони мали б потрапити у плетений бак, що цнотливо очікував під столом, але, як правило, туди не долітали, відбивалися, наче баскетбольний м’яч, від кошика й за власною траєкторією розліталися в різні куточки кімнати. Біля чималої старої, ба навіть старовинної шафи в шеренгу виструнчилося п’ятдесят пар взуття. Таша рахувала. Рівно п’ятдесят. І це ще не все, бо біля вхідних дверей їх було ще з десяток, не черевиків, а пар. Навколо комп’ютерного столу, як на складі, — стоси нової, не розпакованої ще побутової техніки. З напханих старим шматтям картонних ящиків підступно виглядали пістряві краватки та рукави сорочок. Фотоплівки в помаранчевих і зелених обгортках, наче гриби, повиростали в найнесподіваніших місцях. Головне було — пильнувати, щоб не наступити на такий фотоциліндрик, бо, посковзнувшись, можна було впасти на спину, і тоді перелом хребта забезпечувався стовідсотково. Про це повідомляв Йошка, але плівок не піднімав, у кращому разі відкидав ногою. На додачу до складеного в картонних ящиках під вікном сумувала купа шмаття, яким німець мріяв із кимось поділитися, але поки що не наважувався. «А може, ще мені знадобиться», — казав Таші. Жінка, зиркнувши на допотопні речі, розуміла, що вони вже не стануть у пригоді навіть у країнах третього світу. В кімнаті прибирати не дозволялося, і заходити сюди можна було лише на запрошення Йошки.

Ось у такій робочій обстановці Йошка збавляв свої дні. Щось підказувало Таші, що й ночі. Не мав коли розмінюватися на дрібниці — вибирав собі дружину. За обов’язкову умову мав молодість обраниці. Такі вже були його фізіологічні потреби. А оскільки німкені не сприймали його як економічно надійного партнера (з огляду на втрату мільйонів, якщо вони, звичайно, були), то Йошка Шумахер дійшов висновку: потрібно «зафрахтувати» когось із пострадянського простору. Там молодь менш перебірлива, і є більше шансів, що тисячі німця видадуться якійсь українці, молдованці чи росіянці справжніми статками.

— Гени потягнули в Україну, — сказав якось, чим неабияк здивував Ташу.

Був саме в сентиментальному настрої після перегляду якоїсь мелодрами й зізнався, що його мама родом з-під Житомира.

— Бердичів — етнічна мала батьківщина, — вимовив без акценту. — Мамине прізвище Шумкер. — Пан Йошка стрепенувся й відразу пояснив: — Так на український манер звучить Шумахер.

— Так-так! — погодилася Таша. А подумки додала: «Це на єврейський манер».

До війни молода пані Шумкер із усією родиною виїхала в Америку. Були тоді такі звички — тікати в Сполучені Штати… Там познайомилася з гарним хлопом, німцем за національністю, та, підкоряючись хвилям кохання, попливла з ним до Німеччини. Не брасом чи кролем, звичайно, а теплоходом чи пароплавом — про це вже достеменно пан Йошка й не знав. У Німеччині коханий ураз передумав вести панночку Шумкер до вівтаря і зник у невідомому напрямку. Найімовірніше, подався в Баварію. За півроку, як годиться, в пані Шумкер народився син Йошка. Жоден німець так ніколи з його мамою й не одружився, аби не каламутити арійську кров. Ставши повнолітнім, син переробив собі прізвище на Шумахер, бо журналістові-початківцю Йошці треба було «звучати». От він і зазвучав.