Тарас Шевченко - Кобзар (сборник)

Сивими пустує,
Ну, звичайне, як дитина
Пестує старого.
А старому не до того,
Іншого якогось,
Гріховного пестування
Старе тіло просить!..
І пальцями старий сотник
Настусині коси,
Мов дві гадини великі,
Докупи сплітає,
То розплете та круг шиї
Тричі обмотає!..
А вона, моя голубка,
Нічого не знає.
Мов кошеня на припічку
З старим котом грає…

Та одчепись, божевільна…
Дивись лишень: коси,
Мов русалка, розтріпала…
А чому ти й досі
Ніколи не вплетеш кісники
Оті, що тітка привезла?..

Якби пустили на музики,
То я б кісники заплела,
Наділа б жовті черевики,
Червону б юпку одягла,
Заквітчала б барвінком коси…

Стривай, стривай, простоволоса!
Дурненька, де б же ти взяла
Того барвінку заквітчатись?

А коло тину! там такий
Поріс зелений, та хрещатий,
Та синій! Синій-голубий
Зацвів…

Не будеш дівувати!

А що ж, умру хіба?

Ба ні,
А снилось восени мені,
Тойді, як щепи ми щепили,
Як приймуться… мені приснилось,
Як приймуться, то восени
Ти вийдеш заміж.

Схаменись!! І щепи ваші поламаю…

І як барвінок зацвіте…

То я й барвінок позриваю.

А од весілля не втечеш!

Ба ні, втечу, та ще й заплачу!

Дурна ти, Насте, як я бачу,
І посміяться не даси…
Хіба не бачиш, я жартую.
Піди лиш скрипку принеси
Та з лиха гарно потанцюєш,
А я заграю…

Добре, тату…

Ні, трохи треба підождать.
Воно б то так! та от що, брате:
Літа не ждуть! літа летять,
А думка проклята марою
До серця так і приросла…
А ти вже й скрипку принесла?
Яку ж ми вчистимо з тобою?

Е, ні! стривайте, цур не грать.
А то не буду й танцювать,
Поки барвінку не нарву
Та не заквітчаюсь. Я зараз!

Отже одна вже й увірвалась.
Стривай, і другу увірву…

«Якби мені крила, крила Соколинії,
Полетіла б я за милим,
За дружиною.
Полетіла б у діброву,
У зелений гай,
Полетіла б, чорноброва,
За тихий Дунай».

І дарував же мені бог
Таке дитя, такого сина!
І богослов уже. Причина,
Причина мудрая.

Чого?
Чого я думаю? У попи,
А як не схоче, то на Січ,
І там не згине вражий хлопець.
Іти лиш в хату… От ще річ:
Заставить треба богослова,
Щоб дома байдиків не бив,
Щоб він, гуляючи, навчив
Настусю заповідь, щоб знову
Не довелось дяка наймать,
Як для покойної. А знаю,
Без цього вже не повінчає
Отець Хома… Піти сказать,
А то забуду…

Жить би, жить, хвалити бога,
Кохатися в дітях,
Так же ні: самому треба
Себе одурити,
Оженитися старому
На такій дитині!
Схаменися, не женися:
І вона загине,
І сам сивим посмішищем
Будеш в своїй хаті,
Будеш сам оте весілля
Повік проклинати,
Будеш плакать, і нікому
Ті сльози старечі
Буде втерти, не женися!
І гич не до речі!
Дивися: рай кругом тебе,
І діти, як квіти;
За що ж ти їх, молоденькі,
Думаєш убити?
Ні, старий мій чепуриться,
Аж бридко дивиться!
А Настуся з богословом
Заповіді вчиться.
Он дивіться: у садочок
Вийшли погуляти,
Удвох собі походжають,
Мов ті голуб'ята.
А старого нема дома,
То їм своя воля
Награтися. Дивітеся:
Там коло тополі
Стали собі та й дивляться
Одно на другого.
Отак ангели святії
Дивляться на бога,
Як вони одно на друге.