Катерина Бабкіна - Знеболювальне і снодійне

Я там була, і я знаю, про що кажу, —
чуєш, не вір, не пускай, не здавай межу.

Будь-які дні залишають відбитки на наших з тобою аркушах і долонях.
Будь-які сни залишаються в пам’яті, як ти говориш, не минають ніколи.
Будь-які сутінки темні, коли щось велике в небі холоне,
будь-який ранок світліший за сутінки, коли заледве й вгадуєш колір.
Будь-який човен плистиме, якщо його на воду спустити,
а з іншого боку – будь-який човен рано чи пізно, але потоне.
Будь-який голос, навіть знайомий, часом може заплутати і знітити,
будь-який шепіт може бути інтимніший бодай на півтону.
Будь-яке скло прозоре, будь-яке скло також розбивається врешті,
будь-яке скло облизує море, і з нього виходить потім камінь коштовний,
і мені, якщо добре подумати, то пасують будь-які мешти.
І тобі, якщо добре поспати, будь-який день буде довго здаватися добрим.
Будь-який день має вхід і вихід, і відстань стала від виходу і до входу.
Будь-який день не затримаєш і не вмовиш, хай що ти їм там говориш,
а тому не переймайся, чуєш, спускай свій човен на будь-яку воду,
не переймайся, чуєш, викидай своє бите скло у будь-яке море.

Груші від сонця соком налиті.
Груші як груди – пружні, великі.
Жовті, як літо, губляться в літі
дряпані литки, дитячі лікті.
Іржа роз’їдає велосипеди,
плавляться в ґрунті глибинні руди.
Бог розтікається жовтим медом.
Богові солодко. Він усюди.

Пропускаючи в перельотах години вживання протизаплідних ліків,
будь обережна, собою не легковаж, Оксано.
Ще ця різниця в часі – я знаю, як в неї хочеться зникнути,
хочеться в неї витекти, ніби в відкриту рану.
Бачиш, десь нетривка засмага гарячим медом тебе обмастить,
десь тихий дощ протече за обшивку орендованої машини —
у повітряних коридорах Бог розгортає свої риболовецькі снасті,
відкидаючи тінь непевну на пустельні гори чи зелені долини.
Хто з вас за ким полює? В нескінченній стрічці твоїх переміщень,
серед нічних голосів диспетчерів і дотиків випадкових коханців
простим і логічним здається уникання всіх рішень,
особливо тих, від яких залежить, що з тобою надалі станеться.
І за душею, як за обкладинкою паспорта, збираються плани твої, обітниці,
нісенітниці, сни і сутінки сині кожного з місць цього привітного світу,
допоки ти так успішно минаєш усі чекани й митниці,
допоки ти так невдало не ловишся в небі в Господні сіті.

Чи радіти з того, чи ні, що тобі дано —
не підеш з цим до жінки і не покладеш у рот.
Ця могутність не знає самого поняття «дно»,
ця безглуздість всесильна проти усіх природ,
ти богоподібний, незрівнянний урод.
І позбутись цього несила – бо світлий знак
вирізняє тебе серед тисячі голосів.
Ти б його охоче і надалі носив,
лиш неясно, чому тільки так – але не навспак,
і чому не заради спасіння, радості чи краси
чи якоїсь великої цілі, а просто так.
Чи радіти з того, чи ні, що дано тобі?
І безсилля, і всемогутність – усе одно.
І котрогось дня ти в розпачі і журбі
всю на світі воду перетворюєш на вино,
всіх на світі риб перетворюєш на хліби.

– Ну, чим живу? Розвиваюсь далі.
Півас з тобою і супчик в мами,
торгую різним, тусуюсь з Вальою —
нормально, типу, усе між нами.
Ходжу на турнік, одягаюсь кльово.
А що тобі, я не поняв, стало? —
В розгублені сутінки Вадік спльовує, —
Не без бабла ніби, і не хворий.
Чого тобі, Жоро, в житті замало?
– Та сам не знаю, – говорить Жора. —

Цілими днями сиджу, втикаю,
як ходять люди під домом, глупі,
такі маленькі, себе не знають,
такі безглузді – зароблять, куплять,
з’їдять, забудуть. І кожен має
безсмертну душу, сердечний промінь,
такого світла в собі без краю,
й не бережуть його – так це тупо!
Печаль від цього мені мішає,
ніби з дитинства далекий спомин,
як волосина в тарілці з супом.

– То може, Жоро, поїдь до баті,