Іван Драч - Соняшник. Поезії 1960–1970 років

Відбулися дві на широку ногу поставлених і бучно розпропагандованих «зустрічі» Микити Сергійовича Хрущова з діячами мистецтва і літератури: в 1962-му і в 1963 роках. На першій з них був даний сигнал до наступу по всьому фронту на так званих «формалістів» і «абстракціоністів». На фальшивому офіційному жаргоні так називали всіх неслухів, усіх хоч трохи схильних до незалежного творчого мислення та естетичних пошуків. Певна річ, не інтересом до тонкощів художніх засобів керувалися вожді, а бажанням, використовуючи свою владу, перекрити будь-які ходи для незалежної людської думки, тримати письменників і діячів мистецтв у ролі «автоматників партії» (вираз Хрущова).

Від України на цю «зустріч» було запрошено кількох старших літераторів і – мабуть, для постраху, для науки – кількох молодших: Івана Драча, Миколу Вінграновського і автора цих рядків. Дуже виразно пам’ятаю, який сором відчували ми після тих ганебних сцен, коли Хрущов обливав брудом талановитих людей, бризкав слиною, обзиваючи художників «педерастами», а поважна сивочола інтелігенція сиділа, втопивши очі в підлогу і ховаючи очі один від одного, і тільки Ілля Еренбург наважився хоч і в непрямій формі, але досить прозоро заперечувати ошалілому вождю. Згадую про це лише для того, щоб читач уявив, у якій атмосфері робили свої перші кроки ті, хто сьогодні є гордістю нашої поезії, і з якими обставинами та чинниками мусили вони рахуватися.

На розвиток хрущовських вказівок в ідеологічних і літературних комендатурах усіх республік та областей кинулися шукати власних формалістів і абстракціоністів. В Україні першими названо Ліну Костенко, Івана Драча, Миколу Вінграновського, потім цей список збільшувався (аж поки не дійшло до політичних звинувачень та арештів, але то вже інша тема). Почалася справжня вакханалія вірнопідданства, моральної нерозбірливості й естетичного невігластва, щоб не сказати людської глупоти. Але, на відміну від кампаній сталінських часів, лунали голоси завуальованої, а то й прямої остороги, заклики до поміркованості. Так, Максим Рильський у статті «Серйозна річ – мистецтво» («Літературна Україна» від 29 січня 1963 року) недвозначно радив: «Було б дуже прикро, коли б у нас почали робити з Московської зустрічі та з відгуків на неї в пресі швидкі, „скоропалительные“, „організаційні“ висновки…» І навіть нестримний апологет Хрущова Андрій Малишко у статті під характерним для цього роду виступів заголовком – «Ближче до людських сердець» («Літературна Україна» від 8 січня 1963 року), – звично тавруючи «абстракціоністів», водночас фактично намагався вивести з-під удару Миколу Вінграновського, Івана Драча, Євгена Гуцала.

Але ситуація погіршилася після другої «зустрічі» Хрущова з діячами літератури і мистецтва, яка відбулася 8 березня 1963 року і дала новий поштовх полюванню на відьом. Тепер в один ряд із московськими крамольниками (Еренбург, Євтушенко, Вознесенський, Ахмадуліна – це тільки з письменників) в Україні твердо поставили Віктора Некрасова, Ліну Костенко, Миколу Вінграновського, Івана Драча, Віталія Коротича, Євгена Летюка (трохи пізніше до чорного списку надовго потрапив Василь Симоненко; прийшла черга, вже по тяжчому рахунку, і на Івана Світличного, Євгена Сверстюка та багатьох інших). Не було кінця і краю засіданням, зборам, активам, «мітингам», резолюціям – кампанія проробки переростала в божевільну «психічну атаку». На розширеному засіданні президії правління СПУ 15 березня один із його керівників, нині покійний, від імені «могутнього багатонаціонального колективу радянських письменників» грізно застерігав «старих і молодих одинаків, які надто вже зарвалися»: «Схаменіться, поки не пізно. Не ганьбіть себе остаточно: радянський народ терплячий, але всьому є кінець» (звіт про засідання опубліковано в «Літературній Україні» від 19 березня 1963 року). У числі від 5 квітня «Літературна Україна» повідомила про зустріч багатьох провідних українських письменників з робітниками заводу «Арсенал». Робітники, повідомляла газета, «гаряче підтримували настанови партії, спрямовані на дальший розвиток літератури і мистецтва, гостро засуджували ідейно хибні позиції та відступи від методу соціалістичного реалізму в творах В. Некрасова, І. Еренбурга, Є. Євтушенка, А. Вознесенського. Справедливі докори були висловлені, зокрема, на адресу І. Драча, М. Вінграновського, які в своїй творчості припускалися ідейно нечітких, плутаних тверджень і формалістичних викрутасів». Аналогічні звинувачення були підтримані й на офіційному рівні – в доповіді тодішнього першого секретаря ЦК КПУ М. В. Підгорного на нараді активу творчої інтелігенції та ідеологічних працівників України 8 квітня та у виступах на ній. А потім – у численних газетних публікаціях та, звичайно ж, «листах трудящих», якими рясніли шпальти газет. Особливо зворушливим було одностайне люте піклування про чистоту і прозорість українського поетичного слова – у розвиток тези М. В. Підгорного: «Формалістичні викрутаси із словом неодмінно приводять до викривлення і затуманення ідейно-художнього змісту творів. А що справа стоїть саме так, свідчать деякі твори молодих поетів М. Вінграновського, І. Драча, Л. Костенко» («Літературна Україна», 9 квітня1963 року).