Іван Драч - Соняшник. Поезії 1960–1970 років

Ім’я Івана Драча тоді ще нікому нічого не говорило (до того він встиг опублікувати лише кілька не надто помітних віршів у журналі «Вітчизна»). Щойно опублікована поема з трохи дивною назвою (яка викликала чимало нарікань і навіть глуму, хоч схожі метафори можна знайти в українській поезії і 1920-х років: «ми сонце взяли на багнети», – і раніше та, зрештою, можна згадати і народне: «з вилами на сонце» – саме в аналогічному гротесково-іронічному ключі, а Ірина Вільде про одного зі своїх героїв каже, що він «поривався з мотикою на сонце») і з не позбавленим претензійності жанровим означенням одразу стала незвичайною подією. Одних вона приголомшила і навіть шокувала незвичністю форми і зухвалим звертанням до тем, які належало обминати. Других – спантеличила або навіть й обурила нечуваністю і складністю («незрозумілістю») поетичної мови. Третіх – буквально ощасливила, як довгождане одкровення, глибиною і пристрасністю душевного відгуку на наболілі «кляті питання» доби та гострою сучасністю органічного у своїй самобутності поетичного вислову. Молодий, до того нікому не відомий поет зразу ж придбав багатьох прихильників, ладних навіть заплющувати очі й на очевидні мінуси твору, що раптом став притчею во язицех, – слабкість, штучність загальної концепції, несерйозність запропонованих вирішень зачеплених у поемі проблем і навіть, мабуть, нещирість (з огляду на реальні суспільні умови та цензурну «стелю» для думки), низку надуживань риторикою тощо. Для ревного українського читача тих років, що стужився за новим словом у своїй поезії, всі ці втрати з лишком перекривалися тим за-рядом молодого завзяття, який буквально бив, шугав із пое-ми, енергією експериментаторства, масштабністю поетичного мислення, яскравістю фантазії і, сказати б, обіцянням доторку до найсокровенніших глибин драми нашого суспільного буття – хай обіцянням трохи наївним і трохи самовпевненим. Для багатьох було зрозуміло, що прийшов поет з непересічними можливостями і великим майбуттям.

Щоб краще зрозуміти враження, яке справили на читацьку громадськість перші публікації творів Івана Драча та інших «шістдесятників», треба ще дещо сказати про суспільно-політичну й літературну атмосферу, в якій вони з’явилися і набрали знаменного звучання. Назву лише деякі події та обставини, під знаком яких чинилося піднесення духовного життя або які самі були його прикметами. Рік 1961-й був роком підготовки і проведення XXII з’їзду КПРС, який продовжив курс XX з’їзду на критику, хай і обмежену, сталінізму («культу особи Сталіна»), а тому багато важив у житті країни, начебто поклавши край політичним коливанням (на жаль, як виявилося, ненадовго). Був це і рік легендарних польотів у космос Юрія Гагаріна, а потім Германа Титова, що справили велике враження на радянську і світову громадськість і були максимально використані комуністичною пропагандою для створення ілюзії незаперечних переваг соціалізму, його безмежних соціально-економічних і науково-технічних можливостей. (В українських же поетів – і в Драча особливо – мотив радянських космічних успіхів поставав і як доказ світової ваги України, аргумент для піднесення національної гідності. Тим-то в Івана Драча умовний космонавт «на Личаківський цвинтар йде», щоб віддати шану світочам України.) У культурному житті великою подією для України, та й не лише для України, стало відзначення 100-річчя від дня смерті Тараса Шевченка, яке набуло небувалого розмаху й емоційності; воно тривало по суті весь рік і мало два піки – у березні (з урочистостями у Києві та Москві) і травні (масове паломництво до Канева і наукова конференція там само). Хоч державні організатори урочистостей все зробили для дотримання казенного характеру їх, усе-таки вони стали певним резонатором для пробудження національної самосвідомості.

Того ж року українська літературна громадськість широко відзначила 90-річчя від дня народження Лесі Українки та 70-річний ювілей Павла Тичини. Все це давало змогу глибше усвідомити багатющі й зобов’язливі традиції української літератури, підкреслювало потребу творчого продовження їх, немовби налаштовувало на чекання гідних спадкоємців класиків та старших майстрів.

А що актуального діялося в поезії, прозі? Того ж 1961 ро- ку Микола Бажан опублікував свій цикл «Поезії про Італію» (у травневому числі журналу «Вітчизна»), який засвідчив нове піднесення творчості визначного майстра, а Андрій Малишко – «Листи на світанні» (їх «Літературна газета» друкувала протягом червня – липня), стимульовані не в останню чергу і добрими творчим змаганням з молодими. Вже були «Троянди й виноград» та «Голосіївська осінь» Максима Рильського – його «третє цвітіння», як вдало висловився тоді критик Володимир П’янов. На сторінках газет і журналів, у колах читачів жваво обговорювалися нові твори української прози, що стали помітними (а деякі й незабутніми) віхами її розвитку – романи «Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця» (1958) Олександра Ільченка, «Святослав» (1959) Семена Скляренка, «Хліб і сіль» (1959) та «Правда і кривда» (1961) Михайла Стельмаха, «Людина і зброя» (1960) Олеся Гончара, «Вир» (1960, перша частина) Григорія Тютюнника, повісті Ігоря Муратова, оповідання Леоніда Первомайського та ін. І вже не тільки вражаючими «Зачарованою Десною» та «Поемою про море», а й у ширшому обсязі вертався в українську літературу Олександр Довженко – двічі (у 1958–1959 та в 1960 роках) виходило тритомове видання його творів, хоч і далеко не повне, хоч і з брутальними цензурними спотвореннями.