Я й так багато творю поза політичним контекстом. Ось коли я пишу про Набокова, який прилетів до мене метеликом, – то це не політика.
Сучасним українським літераторам варто було б іти в політику?
Думаю, що ми, люди старшого покоління, вже приречені на політику. До мене щодня багато людей ідуть, як до депутата на прийом, хоча я давно не в парламенті.
А молодше покоління 50-літніх – Юрій Андрухович, Оксана Забужко – цього вже не потребує. Олесь Доній, Кость Матвієнко, їхні ровесники – це політики.
Чому?
Бо Україна вже відбулася як держава. Вже є надія. Я чую, що щось творче і незворотнє відбулося з етносом.
Г
Громадська гуманітарна рада
Коли Янукович вручав Шевченківську премію Михайлу Андрусяку за його трьохтомник про УПА, то я підійшов і привітав його з тим, що він переступив свої межі та вручив цю премію. Президент повинен бути президентом всіх українців – і я привітав його з тим, що він став на цей шлях.
Ось чому я не відмовився від участі в Гуманітарній раді. Там я буду намагатися зберегти все, що можна зберегти. Зараз є багато речей, які треба захищати.
Які конкретно?
Музеї в Києво-Печерській лаврі – це речі дорогоцінні. Києво-Печерська лавра не повинна бути осередком тільки релігійної духовності. Вона має бути осередком духовності взагалі – все ж змінилося.
Зараз інші релігії, наприклад католики у Ватикані, намагаються впускати якомога більше людей до своїх пам’яток. А ми ніби намагаємося заховати те, що в нас є – Катерину Білокур, Марію Приймаченко. А хай би ті, хто прийшли молитися, подивилися б і на живопис Білокур. А хто прийшов до Марії Приймаченко – помолилися.
Крім музеїв, які ще проблеми гуманітарної сфери бачите?
Гуманітарна сфера не активна. Вона цікава, але розпорошена. Я трохи знаю, що відбувається в літературі, малярстві, музиці, кіно. Там потрібна концентрація людей. Також треба виставляти те, що маємо.
Треба підняти те, що лежить на поверхні, але ніби не є основоположним, – український спів. Є прекрасний співак Анатолій Мокренко. Він родом із Сумщини і вже багато років проводить там фестивалі народної пісні – шкільні, сільські, районні.
Спів і хори – велике багатство українського народу. Педагогічний університет ім. Драгоманова виношує ідею про тезу «Заспіває школа – заспіває Україна». Все це робитимуть майбутні вчителі, які там вчаться. Анатолій Авдієвський – центр цього руху, ректор університету – теж із Сумщини.
Євгенія Мірошниченко колись мені жалілася, що виховує співаків і співачок, які їдуть у Москву, Варшаву, в Італію. Вона носилася з ідеєю Малої опери в Троїцькому домі на Лук’янівці. Зараз я маю порозуміння з Новохатьком – і ми хочемо зробити Музичний дім саме там, на Лук’янівці.
А ще є музей Бориса Гмирі. Раніше таких людей набагато прицільніше шанували… І Козловського, і Гмирю, і Петрусенко…
Хто все це профінансує?
Я думаю, що просто треба розумно розпорядитися бюджетом. Не потрібно великих грошей. А коли говорити про школу, то все це іде в системі освіти. Табачник стане самим співучим міністром. Добрий парадокс.
Серед молодшого покоління українців є думка, що в сфері культури надто часто звертаються до минулого, що бракує погляду в майбутнє. Що про це думаєте?
Думаю, що вони мають рацію. І тому треба велику та прицільну лінію вести на освоєння англійської мови. Саме завдяки англійській мові піднялися Індія, Китай і Латинська Америка. Мусять англійською вести діалог німці з французами, а іспанці з італійцями. Мусимо і ми.
Сам Бог каже, що треба зосередитися на майбутньому. Треба вчити і російську, і англійську – це не заважатиме патріотизму. Та особливо треба зосередитися на англійській. Російськомовний Юрій Іллєнко в Канаді та США одночасно вчив на кінофестивалі обидві мови. Зараз мені важко уявити більшого націоналіста.
Д
Дисидент
Я себе ніколи не вважав дисидентом. Я ніколи ним не був.
Я вважав себе людиною з патріотичними поглядами. Я не прагнув виступати та голосно говорити про ці погляди – я хотів їх втілювати за допомогою своєї реальної роботи. Я був, як робочий віл, робоча бджола, я не був людиною, що б’є в барабан і кричить про себе.
Так само я дуже шанував Івана Дзюбу, котрий робив свою роботу та водночас голосно говорив про свої погляди. Також любив Аллу Горську та Віктора Зарецького – вони були моїми друзями, їхній син та невістка – також мої друзі.
Читать дальше