Василь Симоненко - Ти знаєш, що ти – людина? (збірник)

Хай ми посинієм од натуги,
Поступ не зупиним все одно:
Нові покоління – не папуги,
Щоб товкти заучене давно!

Юність вчать – наука їй не шкодить,
Але рветься зойк у мене з уст:
Хай до неї й близько не підходить
Із своєю міркою Прокруст [12] Із своєю міркою Прокруст! Прокруст – розбійник, що жив поблизу Афін. Він заманював подорожніх і клав їх на своє ліжко, коли люди були коротші за ліжко, Прокруст видовжував їх, а коли довші, відрубував їм ноги. Прокруста вбив Тесей, відрубавши йому ноги. (Прим. Т. Ю. Блєдних) !

Земля кричить. Шинкують кров’ю війни [13] Земля кричить. Шинкують кров’ю війни… Шинкують – тут: впиваються. (Прим. Т. Ю. Блєдних) ,
І падають занози від ярма,
І лиш годинник холодно й спокійно
Рахує дні, розтрачені дарма.

І без кінця – окопи, барикади,
Та над громадами кривавих тіл
Гриміли пишні і бучні паради
Нових Тимурів і Аттіл [14] Нових Тимурів і Аттіл… Тимур (Тамерлан) – середньоазійський державний діяч і полководець, який жив у XIV ст. Аттіла – вождь гунів, володар найбільшої держави у Східній Європі, який жив у V ст. н. е. (Прим. Т. Ю. Блєдних) .

Це все було… Були німі кургани,
І війни йшли не на життя – на смерть,
Гриміли залпи, і ятрились рани [15] Гриміли залпи, і ятрились рани… Ятритися – спричиняти біль, розворушувати рану. (Прим. Т. Ю. Блєдних) ,
І світ ішов, здавалось, шкереберть.

І вся планета ніби очманіла [16] І вся планета ніби очманіла… Очманіла – втратила здатність нормально мислити і діяти. (Прим. Т. Ю. Блєдних) ,
Людина в землю заривалася, мов кріт,
А над землею бомби стугоніли
І падали тіла на рваний дріт.

Це все було… О, не забудьте, люди,
Своїх братів, що нині неживі,
Що руйнували світ тиранства і облуди,
І нищили в’язниці вікові.

О, не забудьте тих, що рвались крізь багнети,
В степах поклали голови свої,
Щоб більше нашу голубу планету
Не шарпали розбійницькі бої,

Щоб не здригався всесвіт малярійно
І небо не стогнало від заграв,
Щоб нам годинник радісно й спокійно
Віки ясної дружби рахував.

Вже день здається сивим і безсилим,
І домліває в зарослях ріка…
Луги, луги, пропахлі сіном прілим,
Чи ви мене впізнали, земляка?

Я тут колись бродив між лепехою [17] Я тут колись бродив між лепехою… Лепеха – трав’яниста рослина з довгими мечоподібними листками і гострим запахом. (Прим. Т. Ю. Блєдних)
І спочивать сідав на купині [18] І спочивать сідав на купині… Купина – горбик на луці чи болоті, порослий травою або мохом. (Прим. Т. Ю. Блєдних) —
Тоді ви разом бавились зі мною,
Свою журбу повідали мені.

Чому ж тепер така сумна напруга,
Завмерла мова в тиші верховіть?
Та ви не бійтесь – я вернувся другом,
Я розумію все – шуміть, шуміть…

Ще в дитинстві я ходив у трави,
В гомінливі трепетні ліси,
Де дуби мовчали величаво
У краплинах ранньої роси.

Бігла стежка в далеч і губилась,
А мені у безтурботні дні
Назавжди, навіки полюбились
Ніжні і замріяні пісні.

В них дзвеніло щастя непочате,
Радість невимовна і жива,
Коли їх виводили дівчата,
Як ішли у поле на жнива.

Та пісні мене найперше вчили
Поважати труд людський і піт.
Шанувать Вітчизну мою милу,
Бо вона одна на цілий світ.

Бо вона одна за всіх нас дбає,
Нам дає і мрії, і слова,
Силою своєю напуває,
Ласкою своєю зігріва.

З нею я ділити завжди буду
Радощі, турботи і жалі,
Бо у мене стукотить у грудях
Грудочка любимої землі.

Трави в’януть під млосною спекою,
Крутить вихор серпневий пил,
Осокори за даллю далекою
Підпирають в степу небосхил.

А до них між балками та нивами [19] А до них між балками та нивами… Балка – яр з пологими схилами. (Прим. Т. Ю. Блєдних)
Вибігає закурений шлях,
Огинає химерними звивами
Жовті стерні на тихих полях.

Тут роботи нема обережному —
Де для нього тут межу найдеш?
Той господар в просторі безмежному,
Хто душею відрікся меж!