Василь Симоненко - Ти знаєш, що ти – людина? (збірник)

Дотліває холод мій у ватрі [51] Дотліває холод мій у ватрі… Ватра – вогнище, багаття. (Прим. Т. Ю. Блєдних) ,
Я один замріяний іду…
Ми тоді зустрілися в театрі,
На гальорці в третьому ряду [52] На гальорці в третьому ряду. Гальорка – верхні яруси в театрі, де місця коштують дешево. (Прим. Т. Ю. Блєдних) .

І не вірю, що мені здалося,
Бо напевне знаю – так було:
То не скрипка кликала – волосся,
Що тобі спадало на чоло.

Тишина хиталася велично,
Ніжні струни квилили внизу [53] Ніжні струни квилили внизу… Квилили – жалібно стогнали. Тут: грали жалібну мелодію. (Прим. Т. Ю. Блєдних) —
Тож було і солодко, й незвично
У твоїх очах читать грозу.

А коли виходили із залу
З думами про вічне і земне,
Довго ти під ліхтарем стояла
І чекала, радісна, мене.

Ми ішли через блакитне місто,
Мовчки зупинились на мосту.
Ти була така прозора й чиста,
Я не смів порушить чистоту.

Тільки досі знаю: не здалося,
Так і залишилось, як було, —
То не скрипка кличе, а волосся,
Що тобі спадає на чоло.

Дотліває холод мій у ватрі,
Біля мосту стишую ходу…
Часто жду тебе я у театрі,
На гальорці в третьому ряду…

Я тобі галантно [54] Галантно – чемно, люб’язно. (Прим. Т. Ю. Блєдних) не вклонюся,
Комплімента зроду не зліплю,
Тільки в очі ніжні задивлюся,
В них свою тривогу утоплю.

І коли химерною габою [55] І коли химерною габою… Габа – тут: покривало. (Прим. Т. Ю. Блєдних)
Спеленає землю довга ніч,
Довго серце тужить за тобою,
Довго сон мені не йде до віч.

Довго білі таємничі крила
Обвивають маревом видінь,
І стоїш ти крихітна, і мила,
І прозора, мов ранкова тінь.

І палають, ніби стиглі вишні,
Владно підкоряючи собі,
Губи неціловані і грішні,
Очі божевільно голубі.

Не вір мені, бо я брехать не вмію,
Не жди мене, бо я і так прийду.
Я принесу тобі свою надію,
А подарую смуток і біду.

Слова ясні, лише мені відомі,
У бурмотіння скучне переллю,
Свою усмішку у холодній втомі
Бездумно, безголово утоплю.

І буду нерозумно обридати,
І недоречно скиглити чомусь,
Але, як треба буде заридати,
Я гомерично, тупо засміюсь [56] Я гомерично, тупо засміюсь. Гомеричний – незвичайної сили, величезний. (Прим. Т. Ю. Блєдних) .

Не вір мені, бо я брехать не вмію,
Не жди мене, бо я і так прийду.
Я принесу тобі свою надію,
А подарую смуток і біду.

В ночі осінні, холодні й нудні
Часто ввижається Київ мені.
Вийду з палатки, у темінь пірну,
Думкою-мрією в Київ майну.
Мріють крізь хмари зорі вгорі,
Мов на бульварі чудні ліхтарі.
Вітер ущухне, то знов загуде —
Аж сторонюся: тролейбус іде.
Парки і сквери, театри і шум.
Як вас прогнати із серця, із дум?
Що мені діять – не можу забути
Площу Богдана, вогні інституту [57] Площу Богдана, вогні інституту. Йдеться про Софійську площу в Києві, на якій стоїть пам’ятник Богдану Хмельницькому. (Прим. Т. Ю. Блєдних) .
Що мені діять і як мені буть —
Київ казковий не в силі забуть!
В серці своїм на будову несу
Києва горду і вічну красу.
Стіни мурую, проспекти кладу,
З степом безлюдним розмову веду:
Бачиш, сюди ми зійшлися усі
Тому, що служимо праці й красі,
Тому, що мріє поставити кожен
Місто, красою на Київ схоже!

Буду тебе ждати там, де вишня біла
Виглядає з саду тихо і несміло,

Де, здається, спокій і нема нікого,
Тільки завмирає, журиться дорога.

Може, ти не прийдеш, гарна й кароока, —
Буде мене пестить нічка одинока,

Буде мене тішить, лагідна та люба,
Цілувать у щоки, розвівати чуба.