Вадим Ферзь - Дитячi мрiї. Вiршi

Штормять садiв зеленi хвилi,
На вітах яблука висять.
Цим літом ви, плоди, вродились!
Це – найцiннiший лiта скарб!
Я вас прошу, мої сади,
Ви кожен рік родіть плоди,
Щоб яблука були і груші,
І солов'ї б співали дужче,
А сад із вітром би затихли
І занiмiли би вiд втiхи.
В саду затьохкав соловей,
Аж я замилувався. Гей!
Співай про сад i нашу працю,
Веселкою переливайся,
Радій життю, радій теплу,
Пірни в ранкову сиву млу,
Як вмиються росою всі дерева,
Туман на гілля ляже молоде,
Окреслиться схід смугою рожево,
Засяє в плесах сонце золоте,
Я вийду в молодий і пишний сад,
Де слив смачних ось пломеніє ряд.
Їх аромат я жадібно ловлю,
Куточок цей казковий я люблю…

Місяць глядить у замерзле віконце,
Кидає іскри на шибки квітчасті.
Ніч у вікно, як прозоре суконце,
Лізе морозна, зимова i ясна,
Свіжістю вабить зимового шума,
Світиться місяць – цей серп золотистий,
Наче замріявсь і щось там він дума
Про зорі далекі, про далі імлисті…
Аж ось різнобарвний і ранок крадеться —
Місяць вже мліє, біліє і гасне
Сонечко встане, стиха озирнеться
І посміхнеться зимі цій прекрасній.

Синіє вечір за вікном,
З«явились золотисті зорі.
І вітерець махнув крилом,
Гуляє, свище він на волі.

І ось легенький вже туман
Серпанком укриває поле,
За ним, немов козак, курган
Шука свою лихую долю.

Блищить сріблястая роса,
В лугах широких трави косить
Безшумна місячна коса,
А вітер запах трав доносить…

В кущах зайшлися цвіркуни,
А світлячки в траві росяній,
Все гомонять балакуни,
Мигтять, як маяки в тумані.

За лісом манить моря глиб,
Полискують зiрок опали,
Маяк ледь-ледь вже миготить —
Це літня ніч на землю впала.

Блукає сон по-під вікном,
Сузір'я Оріона сяє.
Вже вітер не шумить крилом,
В траву лягає й засинає.

О, оксамитнеє море нічне,
Яке ж ти сріблясте, прекрасне!
Чаруєш мене, ти зі мною сумне.
За лоном твоїм спить вже сонечко ясне.

Пітьмою все море навкруг залило,
Ось місяць вже встав – і проміння,
Як стежка, лягло і повільно пливло,
На березі золотом сяє каміння.

О море Азовське, о море моє,
З тобою забудеш і горе!
І все, що тут є, полюбив, як своє,
І жити б хотів я при березі моря!

Калинонька-червононька
Росте білЯ ріки
І дивиться у водоньку
На усі боки.

У пурпур вся наряджена,
Сумна була тоді.
І місяця зображення
Відбилось у воді.

Скажи мені, червононько,
Сумуїш ти чому?
«Така вже м̀оя доленька —
Залишили саму…»

Настав літній вечір; дзижчать комарі
Все жалять, і жалять, і жалять.
І навіть вітрець не гуде в димарі,
А я в тишині комарів б'ю без жалю.

Над полем і місяць рожевий он сходить;
Він ллє на хмариночки сяйво своє
І колесом котиться по небозводу,
І жовтим промінням хмаринки він б'є.

Шумить у травичці густій сонний вітер,
Вже сон випуска з рукавів своїх чари.
Над полем стемнілим і місяць не світить,
Бо він заховався у сивії хмари.

Ось л̀ише я тільки так сильно гукну
У ту далечінь, де стоять темні гори,
До мене в ту мить крізь шовкОву пітьму
Озветься луна із гірської комори.

Сьогодні рано потемніло,
Зірки полискують несміло
Крізь хмарок тріщини, що вкрили
Все небо, наче пінні хвилі.

Рожок свій місяць нахилив,
На хмарах сяйво він розлив,
І дивиться згори униз,
І треться об небесну вись.

Вже синя мла с усіх сторін
Повзла. Згущалась ночі тінь.
Ворони тихо над хатками
Кружляли мірними кругами.

І сяйво місячне вело
На стрісі хоровод. Село
Затихло, і чудовим сном
Усе живе вже спить кругом

Хтось може врятувати світ?
Він повний горя, лиха й бід.
Якби я, Боже, тільки міг,
То я б його вже переміг.