Вадим Ферзь - Дитячi мрiї. Вiршi

Не янгол я, а лиш бідняк,
Що я зроблю, коли все так?
Якщо це зло не зупинить,
Світ може зникнуть в одну мить!

Настала ніч – і скрізь червоно.
Місяць жевріє, хмарки небо вкрили.
Сутінки скрізь простяглися чудово.
Тіні тремтять i шумлять вiтра крила.

І де-не-де в хмарках полисне
Блискавка раптом – небесная кара.
Темінь тканиною чорною висне.
Небо нічне пломеніє все жаром.

Садок чудовиськом чорніє.
З нiчкою мiсяць кружляє у вальсi,
Ковза по хмарці, неначе по мрії,
Ватою хмарною він укривався.

Вже різнобарвний ніжний ранок
В лісі іде, потихеньку крадеться.
Вікна веселкою грають, а ганок,
Наче та дівка, рум'янцем береться.

По блискучій вже покрівлі
Сонце тихо покотилось
І за сосни мовчазливі
Заховало личко миле.

І небесне синє сито
Золотистою мукою
Майже все уже набите.
Впала зірка за горою,
Капають яскраві зорі
В синє море,
Капають в безодню чорну,
За безмовну
Кучеряву сонну липу…
Місяць світить.

Видно, як синіє скрізь
Небо за селом.
Спить сосновий чорний ліс
Під нічним крилом…

Сьогодні сприятлива днина,
Хмаринками небо зоралось.
Жовтіє он неба чуприна —
То сонце за ними сховалось.

Деінде співають пташки.
На поле граки вже сідають.
Сердешні, що там ви знайшли?
Це я зрозуміть намагаюсь.

Свій погляд на небо я звів:
Мiж латками хмар синьова є.
Пташиний розлився скрізь спів,
Легенький вітрець повіває.

Та ось випромінилось сонце
І знову сховалось в хмарини,
Побризкало краплі червонцем,
В краплиночках гралось промiнням.

Нарешті наступило літо,
Наповнене духмяним квітом,
Пора, усе, що тільки влітку
Робити треба все, як слід;
Піти і зачинити хвіртку
І зготувать смачний обід.
Жука ще трохи треба вибить
З картоплі нашої, бо з'їсть.
Він на однім кущі не всидить,
Такий непроханий наш гість.

І ось якраз одного разу
Зібрались з хлопцями в похід.
Усе, що нам потрібно, зразу
Ми склали по сумках – і в хід.
Тушонку захопили в банці,
І овочі ще на салат.
І розмістились на полянці,
Все виклали добро те в лад.
Чарує шепіт нас кущів,
А хмари хоровод ведуть.
Під вишнями гудуть хрущі,
А пастухи корів женуть.
А небо, наче ота шуба,
Увесь застлало білий світ,
Синіє, промовля до дуба,
І спекою палахкотить.
Ми довго там бенкетували,
Але іще не працювали,
А вдома всiх чека робота,
Хоча i зна це парубота.

Гусяток за селом пасти,
Тюки з соломою знести,
І ще управитись, як рано,
Зоря червона тихо встане,
Умиє все живе водою
Червоною і вогнянною.
Горять верхи лiсiв яскраво,
Чарують душу різні барви.
Візьму залізний я кілок,
Та й припинать пiду телятко,
І під обід аж на лужок
Прийду його я напувати.

На другий ранок з очерету
Я довгу вудочку зробив,
Наживку вийняв із пакету
І рибку половити сiв.
Сиджу, вдивляюся в красу:
Замкнула обрій гiр шовковiсть,
Лише хвилясту полосу
Вона залишила натомість.
Синiє здалеку ставочок,
Я бачу береги крутiї,
А глибина лякає очi,
І гір верхи в ній зеленіють.

Такий був неповторний ранок!
А потім виплив з-за гір день,
Він мiсяця сховав уламок,
Пар стелиться, немов серпанок,
І чую тихий звук я: «дзень!»

Я десь далеко чую: «дзень»!
Дзвенить неначе сам то день.
Та що ж воно таке дзвенить?
І що синіє так, бринить?
Коли ж за полем оком глядь:
Синенькі дзвоники дзвенять,
Голівки ніжні їх висять.
Чудово і прекрасно так!
Луги, і дзвоники, і мак!

А дзвоники гудуть одно —
Косити терміново треба,
Бо сiнокос вже йде давно,
Косою розмахнусь до неба.
Горить такая спека скpiзь!
І жаром диха неба вись.
Та ми не можемо здаватись,
Косити терміново треба,
І до зими всім готуватись…
Косою розмахнусь до неба!

Синіють вершини небес.
Весна радість тихую ллє
На землю. Пропах нею ввесь.
Промінням хмарки вітер б'є.
Десь чую я скрипи колес.

І навіть он білі перини
Снують по веснянних вершинах.
Проміння спадає чудес.
В долині прослалися тіні.
Синіють вершини небес.