Віталій Колодій - Сонети

Тепер назад поглянув… Боже мій!
Яке велике поле незозріле
Постало за посівами надій!
І щира сповідь дух мій осмутила,
Бо крізь густу завію суєти
Ми часто не доходили мети.

Ми часто не доходили мети.
Так пролісок не може сніг пробити,
Так паросток не досягає цвіту,
А дерево – своєї висоти.

Сліпі невдачі застили нам світло
І плин думок вели до мілкоти.
А ми таки тяглися до зеніту,
Невдачам наступали на хребти.

Уперто ми несли до перевалу
Невідворотні подарунки літ.
Вже крига втоми дихала услід,
Однак і далі знов скарбів шукали.
Хоч плечі нам хилило до землі —
Здобутого завжди здавалось мало.

Здобутого завжди здавалось мало…
Залишити хоча б один рядок,
Який колись назвали б досконалим,
І вивершить хоча б одну з думок!

О, скільки ми і думали й писали…
Але приходив невідступний строк —
І знов на вістрі гострого фіналу
Звучав суддівства строгого свисток.

Чи вірш засяє, наче світлячок?
Чи зблисне слово променем зухвалим,
Повідавши: не марним був урок
Змагань і бур, що на шляху зазнали?..
І сумнів брав: не видно ні на крок…
А ранки знов надіями світали.

А ранки знов надіями світали.
Я повертався крізь усі роки
До того заповітного причалу,
Звідкіль ми всі. До вічної ріки,

Де хвилькою маленькою гойдало
Задивлені в майбутній день зірки.
Там ходиш ти – між радістю і жалем,
Там сивиною всіяні стежки…

У сповіданні перед мене стали
Заінені від спогадів хати.
Ріка себе у кригу заховала,
Але сніги з ясної чистоти
Мені про тебе цілий день писали…
І кликали до обріїв мости.

І кликали до обріїв мости,
І сонце заясніло поранково
Моїм найпершим почуттям, любове.
Але тоді навстріч не вийшла ти.

Тебе в чужі для нас обох світи
Взяли на раннім досвітку людове…
І як мені тебе розрадить словом,
Зустріти, врятувать і вберегти?..

Ще дерево й не почало цвісти,
А з нього вже пелюстка відлетіла…
Іду в саду, на осінь просвітлілім,
Немов читаю з юності листи…
Пташиний клич вгорі – то в серпні білім
Витають десь думки під небосхилом.

Витають десь думки під небосхилом:
Смішні, серйозні, більші і малі.
То мчать увись, то зовсім при землі
Кружляють із ячанням посмутнілим.

Про що вони?.. Про те, що розгубили
Весняні ранки у холодній млі?
Що так охоче в літньому теплі
Літали б ще і сонечко б кружили?..

Та що це раптом сталося?.. На мить
Вони безвільно в леті затремтіли,
Мов хвилі моря, збиті вітром з цілі.
Ну що вас так стривожило, скажіть!
Там висота, в якій ослабли крила.
Там тінь гори, якої не скорили.

Там тінь гори, якої не скорили,
Хоч прагнули і сходили не раз.
Там тінь поразок, що навчають нас,
Караючи хистких і слабосилих.

Не відступи, знеможений, на схилах —
І зійдеш на верхи в урочий час.
Бо меншає надійності запас,
Якщо зневіра путь нам заступила…

Щасливий, хто на крутизні несхибний
Зусиллям волі, думки і руки,
Кого невдача будь-яка не спинить,
Хто з молоду завчив урок гіркий.
Бо що повчальніш: поклик із вершини
Чи сумнів за перейдені роки?..

Чи сумнів за перейдені роки
Додасть під вечір мудрості і хисту?
Коли з дерев спадає жовте листя —
Від того чи світлішають гілки?..

А сумніви шикуються в полки,
І кожен в настрій потрапляє вістю
Про те, що був не так зробив колись-то.
Яка відплата? Відсвіти які?

Чи боронитись вистачає сили?..
Вже й спомин повертається несміло
Із тих доріг, де видно кожен слід…
Облишмо це!.. Святкуючи прихід,
Побідно осінь піднімає щит,
Та молодість – о ні! – не відступила.