Борис Херсонский - Сталіна не було

Тільки випливе з молока багряна рибонька-Бог,
повернеться, покаже тобі перловий, лускатий бік,
вдарить хвостом в молоко, освітить твою душу лицем,
скаже: гарний, хороший, а бачив ти Матір з Отцем?

На тому чи на цьому світі, там або тут
сидять у темряві, лоєву свічечку бережуть,
колискову пісню тчуть,
тебе, небого, ждуть.
Пора тобі стати дитиною, ходити пішки під стіл, молодцем,
вичісувати комах густим роговим гребінцем,
і жертовний Агнець буде стояти тут, на столі,
і триватимуть дні твої на землі, і ночі – в землі.

Як між сторінок перетворюють квіти в гербарій,
як потрапляє Слово Боже під коментарій,
так зникає мова в глибині канцелярій.
Так вона на площі лежить, зім’ята
мозолистою рукою державного мату,
так совість тріщить під вагою компромату.
Так кісткою в горлі застряє російське слово,
неспроможне впоратися з натиском умислу злого,
мова дала слабину – не судіть її строго.
Ми її не вберегли, ми здали її на потребу
без’язиким мешканцям старого Еребу,
тому й мовчимо, лице звертаючи догори просто неба.

Хор хлопчиків існує дев’ятсот років.
Хлопчики дорослішали, ставали
бюргерами, воїнами, католиками,
протестантами, фашистами —
чого не трапляється з хлопчиками?
Хлопчики вмирали.
Але хор хлопчиків не постарів і не помер,
хлоп’ячі голоси чисті,
хлопчики співають злагоджено,
хор хлопчиків ніколи не стане
військовим підрозділом.
Добре бути хором хлопчиків,
краще, ніж хлопчиком
з добрими вокальними даними.
Сила в колективі, як казали
у минулі радянські часи в НДР,
дивно, навіть в ці часи
хор хлопчиків продовжував співати
хорали Баха, наче й не було нічого.

не працюйте містком між берегами,
що розходяться не утримуйте пару
по дорозі до розлучення залишайтеся ворогами
не залишайте слідів щоб віддалити кару
ховайте та не ридайте вода тече і відносить сльози
це як вода з-під крану солонувата
нічого приспіє зима ударять морози
і сани по льоду покотять туди де чекає розплата
й дзвіночок гримить під дугою дар якогось валдая
й візник співає тужливо крізь морозний серпанок
і річка під льодом здригнеться як здригається тая
верба, і вороги задихнуться в обіймах й нарешті прийде світанок.

кожен ставиться до свого гріха
як до домашнього улюбленця,
але
хтось пишається ним,
водить його помитого й розчесаного
білого й пухнастого
хтось розуміючи його небезпеку
водить гріх на короткій смичі
в наморднику і строгому нашийнику
хтось тримає його у дворі на ланцюзі
і нікому не показує
але всі можуть чути гавкіт та гарчання
хтось б’є його і тримає впроголодь
але від цього гріх стає злішим і навіть лютішим
вибачте за байку

Допоможіть, люди добрі,
новонароджений параліч, люди добрі!
Смаглявий юнак сидить, схрестивши
атрофовані ноги,
і твердить, як заведений:
Допоможіть, люди добрі,
новонароджений параліч, люди добрі!

Христос Воскрес, Галино Миколаївно!
Квола, схожа на птаха, вірніше пташинку,
найпевніше – на синичку або горобчика,
вона повернулася в 1946 році з Парижа
на землю батьків.
З нею нічого не сталося,
як не дивно, чого не можна сказати
про її чоловіка, який невдовзі помер
під час короткого проміжку
між допитами в НКВС.
Вона захоплено розповідала мені про те,
що на всеношній благословляли
не тільки Касперівською, але і Казанською.
Пізніше я дізнався від неї,
що Казанську ікону, цей Покров землі Руської,
як назвав її святий
Інокентій Борисов,
вкрав, розщепив та спалив
якийсь руський мужик,
дорогоцінний оклад продав,
а гроші пропив.
Я ще тоді подумав – добре, що це зробив
не юдей, а саме руський, й не дивно
що країна залишилася без Покрову, без захисту.
Галина Миколаївна…
Вона перша поцілувала мене
зі словами «Христос Воскрес!»,
коли дізналася, що я нарешті прийняв
святе хрещення.
Ми удвох з Жоржем читали над нею псалми вночі,
гортаючи сторінки старообрядницької рукописної книги
початку дев’ятнадцятого сторіччя,
чомусь ця деталь нам здавалася важливою.

Допоможіть, люди добрі,
новонароджений параліч, люди добрі!

Христос Воскрес, Оленко,
моя дорогоцінна навіжена кума.
Як-то ти попросила, щоб я
проводив тебе пізно ввечері,
по дорозі ми щось співали,
наскільки пам’ятається – «Дванадцять розбійників».
Потім ти запропонувала мені зайти до тебе.
І я зайшов до тебе, і увійшов в тебе,
і це був страшний гріх – сподобитися куми хрестової,
але з іншого боку, якщо згадати Гоголя,
«а кому яке діло, що кума з кумом сиділа»,
стає не так страшно.
І де ті роки? І де наш похресник?
Бог простить мені наш гріх,
як напевно вже пробачив тобі.
Адже це було тільки раз у житті,
всього лише раз.