Array Коллектив авторов - З Україною в серці. Патрiотична хрестоматiя

Варто було тільки викресати вогню, щоб миттю вся оця хистка споруда…

Але ні! Про це страшно було навіть подумати.

Та Михайлик думав зовсім не про це.

І раптом йому стало чомусь так сумно, Михайликові нашому, що й Боже ти мій.

Його дратувало вже, що той чудернацький молодик-запорожець стиха чогось регоче над якоюсь товстою чужинного друку, досить-таки пошарпаною книгою. І от…

Він завжди вважав себе не дуже й розумним, Михайлик, але, розсердившись, про це забував.

Він вважав себе не дуже й сильним. Але в гніві забував і про це.

Він вважав себе й несміливим. Але спересердя не тямив і цього.

Він вважав себе не дуже й сердитим, але зопалу забував і про це.

Забув і зараз, бо розсердився, розгнівався, аж самому стало страшно.

І спитав:

– Чого регочеш, Пилипе?

– І тобі хочеться? – відповів запитанням на запитання Пилип-з-Конопель.

– А я не вмію.

– Реготати?

– Він за все життя ні разу й не всміхнувся, – сумно мовила Явдоха. – Наче наврочив хто.

– А ось я його зараз… розсмішу! – І Пилип хутенько став перегортати сторінки своєї книги, маючи, видно, замір щось смішне читати.

– Не зумієш, – усумнилась Явдоха.

– Аж ось! – не зваживши на Явдошин сумнів, буркнув Пилип-з-Конопель і, пересівши до самого вогню, бо вже стемніло, заходився читати, зразу, видно, перекладаючи з якоїсь чужинної мови, і справді, там було чимало кумедного й смішного, бо слухачі, захоплені веселими пригодами французьких мандрівних акторів, хто сміявся, а хто й реготав.

Жоден м’яз не ворухнувся тільки на молодому, без єдиної зморшки, обличчі Михайлика, яке не знало ні сміху, ні горя, ні бритви, ні ляпаса, – анічогісінько.

Пилип здивовано дивився на Михайлика, – він досі й не бачив таких, що здужали б не посміхнутись над тими пригодами, про які зараз читав, і він мовив до матінки:

– Я все одно вам колись його насмішу-таки, неню, – і в прикрім збентеженні закрив улюблену, як видно, книгу, хоч слухачі й не від того були б – послухати ще трішки.

– Що за книга? – спитав, ще й не досміявшись, Козак Мамай, бо він те діло вельми полюбляв – гуртом пореготати досхочу, до сліз, до кольки в боці. І він простяг по книжку руки: – А ке сюди! – і, взявши, прочитав на чільній стороні не наські слова: «Поль Скаррон. Комічний роман»…

– Ви тямите й французьке? – спитав Пилип.

– Тямив трохи, парубче, – і наш Мамай у тьмянім присмерку почав перегортати сторінки, але вже літери зливались, і читати годі було, і він оддав Скаррона чудернацькому молодикові-запорожцеві, котрий балакав трохи дивно, незвично наголошуючи слова і промовляючи їх аж надто швидко, хоч і вивчився говорити по-нашому, видно, не дуже й давно.

– Хто ж він такий, оцей Скаррон? – спитав Козак Мамай. – Француз? Живий?

– Живий, коли ще не замучили його пани аристократи.

– За що ж?

– За сміх. За кепкування. За дотепність. Розплатою за смішки стають слізки. Так це було. Так є. Так буде… – і, трохи помовчавши, Пилип додав: – Я читаю цю книгу, коли мені сумно.

І, взявши з тороків червоний шмат шовку, Пилип заходився загортати свого Скаррона разом з якимись іншими трьома чи чотирма книжками.

– Що там у тебе, козаче? – спитав Мамай.

– П’єра Корнеля «Сід», Сореля «Франсіон», український словник вашого Памви Беринди та книга одного француза: «Опис України».

– Француз – про Україну?

– Гійом ле Вассер де Боплан.

– Де Боплан? – аж скрикнув Козак Мамай, аж наче спалахнув, аж засіпався кінчик лівого вуса, що завше означало в нього збентеження.

– Ви тут колись його знавали? – теж, ніби вражений чимось, ахнув чудний запорожець.

– Ми колись побраталися. А потім… наче розбили глек. Він будував на Україні фортеці задля наших ворогів. А я…

– Все одно… він любив Україну! – гарячим покриком озвався молодик. – Ось почитайте!

І він простяг Мамаєві ту книгу, «Опис України», видану в Руані.

Мамай схопив її, присунувся до вогнища, де закипав куліш, але побачити нічого вже не міг і, пригорнувши ту книжку до серця, сидів і мовчав.

Мамай дивився на молодика, котрий так дуже схожий був на самого Боплана: чи не син? – і йому хотілося спитати, але зараз не мав сили говорити, бо охопили мислі про давнє побратимство з французьким дворянином, непосидячим нормандцем, інженером-будівником, що прожив на Україні років сімнадцять-вісімнадцять, вивчаючи, спостерігаючи, складаючи перші докладні карти просторів України, записуючи й змальовуючи те, що бачив у нашій козацькій стороні, яка за кільканадцять літ прикипіла до щирого серця французові.