Array Коллектив авторов - З Україною в серці. Патрiотична хрестоматiя

В січні 3-тисячний загін гетьманців провів «наїзд» на укріплення російського Путивля. Тоді ж знов до Лохвиці були направлені війська Виговського, якими командували Немирич і Скоробагатенко. В місті того часу стояв вже князь Куракін, бо Ромодановський повернувся до Бєлгорода. І ця атака була відбита. Того ж часу Безпалий безперервно бився під Ромнами з козаками Гуляницького.

На початку лютого 1659 року гетьман розбив супротивників під Переяславом, згодом взяв опозиційний до того Миргород. Гетьманські війська діяли під Гадячем, Хоролом, Сорочинцями, Грунню. Довгий час гетьман стояв під Зіньковим проти поставленого тут Безпалим наказного гетьмана І. Силки, але, не добувши місто, повернувся на правий беріг – в Чигирин, залишив «за старшого» Г. Гуляницького. Документи називають його сіверським гетьманом. У свій час таку ж посаду отримав залишений на Лівобережжі гетьманом Дорошенком Дем’ян Многогрішний. В козацькій ієрархії такі гетьмани, що призначалися «згори» для командування крупними силами та регіонами за відсутності «справжнього» гетьмана, називалися наказними. Сам П. Дорошенко одержав від гетьмана завдання тримати Срібне. І. Скоробагатенко з чигиринськими козаками і невеликим татарським загоном стояв між Лохвицею і Зіньковим.

Розуміючи недостатність зусиль корпусу Ромодановського, московський уряд гарячково збирав ще більшу армію. Точніше – значно більшу. Провівши взимку 1658/59 року додатковий набір усіх категорій служилих людей, Москва направила до України навесні 1659 року боярина і намісника казанського О. М. Трубецького зі 100-тисячним військом [65] Інші, менш поважні, джерела стверджують, що чисельність армії сягала 150 тисяч чоловік. Багато істориків стверджує, що армія Трубецького була значно меншою, ніж 100 тисяч. . До Путивля, з якого в кінці березня і почався цей наступ, до Трубецького прибули його соратники – князь С. Пожарський, князі Ф. Куракін і С. Львов. Можна говорити про те, що в Україну рушила чи не краща частина російських збройних сил того часу. Основу його складала дворянська помісна кіннота, що потребує нашої особливої уваги – хоча б тому, що події 1659 року наблизили кінець цього роду військ.

Історія дворянської помісної кінноти має свої коріння в епосі Івана III – великого об’єднувача руських земель, творця міцної централізованої держави, яка більше не залежала від татар, але повністю залежала від Москви. Під владою государя опинилися дружини удільних князів і боярських васалів, які йому підкорилися. Одночасно государ заохочував і власних слуг – людей «Государева двора». Маса дрібних князівських і боярських васалів, а також дворян – васалів і слуг самого правителя Росії, які допомагали йому отримати перемогу в боротьбі з великою регіональною аристократією, і повинні були скласти соціальну опору царя і ядро його війська. Так з’явилися «государєви служилі люди» – поміщики, які отримували за військову службу земельні «дачі» для умовного «дєржанія». В XVII сторіччі по ходу зміцнення царської влади і уніфікації правової системи «діти боярські» і дворяни зливаються в один стан – дворянство.

Дворянська помісна кіннота мала свої чесноти і вади. До чеснот слід було би віднести підпорядкування одному центру – царю, у зв’язку з «дєржанієм» від нього землі і отриманням грошового окладу. Помісна кіннота була більш одноманітна за складом та зброєю, ніж боярські та князівські дружини. Її відрізняв більший патріотизм і достатньо непогана виучка, хоч і досягалася вона індивідуально. Зміцнення дисципліни в державі, централізація влади відображувалася і на армії. Періодичні огляди, земельні та грошові премії та можливість втрати помістя за неявку на службу змушували дворян більш відповідально підходити до своїх обов’язків відносно держави. Проте, було чимало й недоліків. Знехтування піхотою було характерним для будь-якого феодального війська. Справжнім лихом було «нєтство» – неявка поміщика на службу, небажання приводити з собою відповідну населенності його земель чисельність ратних чоловіків. Відсутність сумісного регулярного навчання, небажання відриватися від ведення господарства у своєму помісті, самостійне спорядження (а отже різноманітне озброєння) – все це рано чи пізно приводило феодальні армії до необхідності перебудови в армію регулярного зразку.

В середині XVII століття в Росії тільки почалося формування і навчання полків «нового строю» – озброєних вогнепальною зброєю, навчених «ратному строю» (тобто злагодженим і чітким маневрам на полі бою) за «нідерландським зразком». Але в Україну в 1659 році рушило традиційне руське військо, ядро якого складала помісна кіннота. Нестройна, з поганою дисципліною така дворянська кавалерія не витримувала суперництва з рушничними залпами і гарматним вогнем. До відміни місництва [66] Місництво – у Московській Русі XV–XVII ст. – порядок заміщення державних посад боярами залежно від знатності роду і міри важливості посад, що займалися предками. залишалося ще більш ніж двадцять років, і дворяни, і бояри, і князі продовжували запекло сперечатися щодо призначень на ту чи іншу посаду прямо по ходу бою, неохоче виконували накази старших за званням.