Array Коллектив авторов - З Україною в серці. Патрiотична хрестоматiя

Був там і встромлений у землю спис. А до ратища чи до якоїсь дубини прип’ято баского коня; на дереві – шаблюка, біля ніг – рушниця. І гаман. І шевська справа. І шапка-шлик. І порох у турячім розі.

Тут же – кварта і чарка. Казанок над вогнем. І ложка, – все, що козакові буває потрібно в поході.

Тут же – довговухий песик.

А над головою – грубезний жарт, солоний дотеп, словесна блискавка, виписані біля Козакового рота.

Трохи далі, на другому плані, бували часом і промовисті яви січового життя: розправа з ворогами, звитяга й пустощі, взаємне частування оковитою з михайлика чи коряка, а чи й побратимське чубіння з товаришем, а чи й повішений догори дриґом враг і супостат…

Ще далі та вище, над головою в Мамая, подеколи бував і напис.

Часом у чесній прозі.

А то віршований.

Ось так, приміром:

Або ще й так, у простоті душевній:

А то бувало в тих написах і таке:

Завдавано чосу в тих віршах – коли туркам і татарам, що ласились на українські роздоли, коли панам-ляхам чи й своїм же, українським, дукам-срібляникам, перепадало там і єврейським загрібайлам-орендарям, крамарям та корчмарям, тобто всім утискачам і триворогам простого люду: українського, руського, єврейського чи польського.

…А на малюнку в тій скрині, що схоронилася в бабусі Ганни, бравий Козак варив над багаттям кулешик, а внизу плівся мирний і цілком тверезий напис:

І досі він блимає мені, той живий вогник під казанком, наче я й зараз лежу на дні старої скрині й заглядаю звідти в хмільний світ минулого, відблиски якого завше мерехтять наді мною в розумних, прегарних і прехитрих очах Козака.

Мерехтять і мерехтять ті очі наді мною.

Та й ви, читачу, вже бачите їх.

Ось вони, ось…

І відблиски багаття виграють у них, і жаріють вони, ті прехитрі очі, мов зорі вечорові, ранні, ще самотні – в тихому степовому надвечір’ї.

А вогник – ще блідий, бо й не смеркалось.

Над казанком схилилась матінка Михайликова, пильнуючи не дуже й поживної страви: вода, пшоно, смажене про запас в олії, яке возив кожен у мішечку, притороченому до сідла, та ще хіба дика цибулька, бо картоплі Європа тоді ще не знала, а старого сальця, щоб затерти куліш, у подорожніх не було, бо люди прості не вельми сито їли в будь-які часи, в будь-якій стороні, навіть і в нас тоді, на багатющій Україні.

Але ще не кипів куліш, і, дожидаючи, поки він звариться, всі поважно сьорбали захалявними ложками з іншого казанка, цибулькою та хлібом заїдаючи, і хтось, поглянувши на теє сьорбання, не міг би й подумати, що в казанку – звичайнісінька сивушна горілка.

Інколи простягала свою чималу куховарську ложку й матінка, часом помішувала куліш у меншім казанку, а в думках залітала далі та й далі.

Принюхувався до горілки й Песик Ложка, постогнував, і хвостом виляв, і погавкував стиха, але Козак Мамай був невблаганний.

– Не дам. І не скавчи.

Песик Ложка поглядав на Мамая з докором.

І той, схилившись до собачки, говорив йому стиха:

– Нап’єшся знов. Не дам.

А потім уже й уваги не звертав на нього, задумавшись про щось своє, сумне й відсіль далеке.

Залітала в думках далеченько і Явдоха, поспішаючи за синовою долею, намагаючись по-материнському її вгадати, і ніби вже й не бачила хвилястого степу, а все-таки впивалась його пахощами, його бринінням, барвами, бо ж не могла не впиватись, як не могла не дихати, як не могла спинити калатання серця, таку незбориму силу чаїв у собі він, таке він збурював зворушення в душі, цей український незайманий степ у повільнім веснянім смерканні.