Володимир Малик - Князь Ігор

Вона дивилася на князя знизу вгору, і в її ясних очах, освітлених скупим промінчиком світла, що пробивалося в похмуре підземелля крізь вузьке віконечко, блищали сльози.

У твердому, суворому Ігоревому обличчі щось здригнулося, воно пом’якшало, розпогодилося, стало аж ніби вродливішим, добрішим…

– Хіба можна тобі відмовити, Ярославно? Ти маєш добре серце, спроможне не тільки відчиняти вутлі дверцята цього порубу, а й пробити мури кам’яниць, розтопити лід зачерствілих у боях та походах князівських сердець… Я відпускаю їх обох! Нехай ідуть!.. І будь спокійна: віднині цей поруб пустуватиме, щоб ти не тривожила себе думкою, що поблизу твоєї хоромини страждають люди… Для злочинців я знайду інше місце! – І він гукнув до гриднів: – Розкуйте цих людей! Віднині вони вільні і можуть іти куди хочуть! А цьому отрокові віддайте його коня і зброю…

Жданове серце забухкало, задвигтіло, мало не вирвалося з грудей. Він вільний! Ще сьогодні, не гаючись ні хвилини, він вирушить до Києва, де на нього жде Любава! Яке щастя! Яка радість! Дихнути повітрям свободи, глянути на золоте коло сонця, на зелені руна полів, на голубе небо, на світлі води рік та озер, сісти на коня і помчати вітром навперейми куди хочеш – хіба це не найбільше щастя? Його не оцінить тільки той, хто не сидів на цепу в сирій темній ямі, хто не скнів від думки, що навіки похований у ній, хто втратив останню надію…

Йому на радощах хотілося цілувати княгині руки, він ладен був простити князеві його несправедливість, але з пересохлого горла виривалися лише два слова:

– Дякую, княгине! Дякую, княже! Дякую, княгине! Дякую, княже!..

Зате Будило висловив свої почуття щиріше. Він дотягнувся до Ігоревої руки і, шкарубкими пальцями погладивши парчевий князівський рукав, прорік:

– Княже, соколе наш придеснянський! Щоб твоїй княгині, нашій рятівниці, жура не затьмарила ясного чола, щоб її очі не пойнялися гіркими сльозами, я в скрутну хвилину своїми грудьми заступлю тебе! Я прикличу всіх моїх богів на допомогу, всіх моїх пращурів і прапращурів, щоб виручили тебе з біди великої у годину смертельну, люту! Тільки поклич, княже, сонце наше ясне! Тільки гукни!

Він раптом випростався, мало не досягнувши головою стелі, високий, дужий, кудлатий, щасливими очима крізь сльози поглянув на Ярославну, що з неприхованим подивом слухала його проникливі слова, сильно рвонув ланцюг, аж він забряжчав, задзвонив, загув, і крикнув радісно до гриднів:

– Та швидше ж збивайте, хлопці, з мене ці залізяки, хай би були щезли, бо нетерпеливиться мені вийти з цієї ями та вклонитися і Ярилові, і Стрибогові, і полям, і лісам, і кущам, і всьому світові щирокому!.. Швидше збивайте, щоб не вмер я від радості великої у цій ямі!..

І він знову так сильно рвонув за ланцюг, що той громом відлунився під вологою стелею затхлого підземелля…

До Києва Ждан прибув дуже вчасно: наступного ранку Самуїл з валкою вирушав у Половецьку землю.

– Ждане, тебе сам Бог посилає мені! – вигукнув купець, розставляючи руки для обіймів. – Де ти пропадав? Нам же в дорогу пора! Та й Любава побивається за тобою… Ходімо хутчій до неї! Бо змучилася дівчина зовсім. Як ти поїхав, заслабла, так що ледве відхаючили гуртом, а тепер за тобою сохне… І чим ти її причарував? Здається, звичайний собі парубок…

Почувши про тяжку хворобу Любави, Ждан заспішив.

– Ходімо швидше, дядьку Самуїле! Ходімо!

Боярин Славута зрадів хлопцеві, як рідному. Ці двоє молодят останнім часом повільно, але міцно ввійшли в його серце і зайняли в ньому досить помітне місце.

Він відчинив двері до Любавиної хоромини, пропустив Ждана вперед.

Любава сиділа біля вікна і вишивала. Та як вона змінилася! Змарніла, схудла, під очима – темні тіні, плечі загострилися, а тонкі кисті рук проти яскравого весняного сонця аж світилися.

– Любаво! – гукнув Ждан з порога.

– Жданку!

Дівчина схопилася зі стільчика і захиталася. Ноги ще погано слухалися її. Ждан підтримав, посадив на ліжко, сам сів поряд і теплою рукою пригладив дівочі коси.

Дивився на неї з любов’ю і жалістю, відчуваючи, що бачить перед собою найдорожчу в світі істоту, без якої і світ білий був би йому не милий.

Славута і Самуїл переглянулися і причинили двері, даючи молодятам змогу побути на самоті.

– Я думала, ти забув про мене, – сказала з легким докором у голосі дівчина. – А мені було так важко, що й не знала, чи живу, чи вмираю. Вже й попа ладилися покликати, щоб соборував…