Володимир Малик - Князь Ігор

Ждан вискочив надвір.

– Отче, злазь! Я знайшов зимівник! Зараз розпалимо вогонь, нагріємось, щось зваримо! – голос його дзвенів радістю.

Та батько вже не міг сам злізти з коня. Ждан взяв його на руки, вніс у землянку, простелив кошму на лаві, поклав на неї хворого.

– Полеж тута! Я принесу дров!

Повернувся він з оберемком сухих соснових гілляк і смолистих сучків, поламав їх на дрібні цурупалки, щоб швидше загорілися, ножем настругав стружок та наколов лучини, а потім, діставши з-за пазухи кремінь, кресало і трут, викресав вогню. Незабаром посеред землянки весело загоготіло полум’я. Дим, що спочатку наповнив майже все приміщення, скоро знайшов собі вихід через димар, і дихати стало легше.

Ждан ожив, повеселів. Він повірив у те, що відігріє батька, вилікує, поставить на ноги, і вони завтра вирушать далі в путь. На радощах присунув до вогню горщик з снігом, вніс торбинку, де ще було трохи пшона, перемішаного з шматочками замороженого м’яса, і почав варити куліш. Коней стриножив і пустив на луг пастися, а також заготовив на цілу ніч дров.

За якусь годину в невеликій землянці стало тепло. Зварилася нехитра страва, і Ждан, потримавши горщик в снігу, щоб остудити гаряче запашне вариво, подав його батькові.

– Їж!

Старий посьорбав трохи і відклав ложку. Дихати йому було важко, боліло в грудях, його знову почала тіпати пропасниця.

Тоді Ждан приклався до кулешу і виїв півгорщика. Тепла сита їжа розморила хлопця, і він, похилившись на лаву, незчувся, як заснув. Розбуркав його батьків голос:

– Христе Ісусе, Мати Божа, Царице Небесна, порятуйте мене або прийміть мою душу, аби-сь не мучився! – бубонів старий. – І ти, Дажбоже, і ти, Роде, і ти, Велесе, теж порятуйте мене, виженіть з мене злого духа, що вселився в моє тіло, дайте сили, щоб добратися додому і востаннє поглянути на рідні місця!..

Жданові стало лячно, він не поворухнувся, щоб не перервати батькової молитви, його задушевної розмови з богами – нинішніми, ромейськими, і старими, прабатьківськими. Бо хто відає, які боги справжні, сильніші – сьогочасні чи давні?! Правда, всі вже на Русі ходять до церкви і вірують у триєдиного Бога – Бога Отця, Бога Сина і Бога – Духа Святого. Однак і давнім, прабатьківським, богам багато хто молиться тихцем, щоб ніхто не почув і не побачив, бо за це можна всього майна, а то й голови позбутися, якщо дізнається хто-небудь з людей можновладних – піп, єпископ, посадник, огнищанин 6 6 Огнищанин – управитель князівських маєтків. , боярин чи сам князь. Двовір’я вони не терплять, особливо попи, і розправляються з двовірцями нещадно. Та старі боги живучі: бог сонця – Хорс, або Дажбог, покровитель русів – Велес, бог весни – Ярило, бог вітру – Стрибог, бог грому – Перун… Попи повикидали в річки або поспалювали на вогнищах дерев’яні боввани цих богів, а в пам’яті людській самих богів знищити не змогли. Хоч минуло вже двісті літ, як грізний князь Володимир відрікся від старих богів і привіз від ромеїв нових, як кажуть, справжніх, люди від старих богів не відцуралися і на свята дають їм требу 7 7 Треба – жертвоприношення. – ставлять на покуть у горщику та в мисці кутю з узваром, виносять на кладовища душам померлих різні напої та наїдки, у місяці червні на честь Купала молодь розкладає в лісах, біля річок, великі багаття, веселиться, співає, стрибає через той священний вогонь, щоб очиститися від усілякої скверни, тобто нечистих духів, а дівчата плетуть вінки і пускають у воду, щоб дізнатися про свого судженого… І вже всі без винятку – старі, малі, князі й смерди – вірять у нечисті сили: у чортів, відьом, відьмаків, у русалок та мавок, водяників, лісовиків, у домовиків та потерчат, що живуть, невидимі, десь поряд і можуть вчинити людині добро або зло, найчастіше – зло. Їх задобрюють, їм виносять потай требу, а коли це не допомагає, прикликають на поміч попа – і той хрестом проганяє нечисту силу або освячує осквернену нею оселю чи місцевість…

Ждан теж вірив і в нових, і в старих богів, вірив у нечисті сили і не здивувався, коли почув, як батько молиться всім тим богам, благаючи їх вигнати з болящого тіла злих духів, що поселилися в ньому.

Тим часом старий на якийсь час затих, а потім тихо покликав:

– Жданку, Жданку!

– Чого тобі?

– Якщо помру, не залишай мого тіла звірам та хижим птахам на розтерзання… Спали мене тоді… По предковічному звичаю племені нашого!..

– Не помреш, батьку… Я сидітиму біля тебе, поки видужаєш…