Владимир Проскуров - ЗАПОВIТ. Тож вибиратись швидше треба Із віроломної пітьми, Благословення просим в Неба, Ми – не раби. Раби – не ми!

Духмяні трави розкошують,
Роса сльозинкою стіка…
А косарі в степу ночують,
Набита в кожного рука.

І стелиться туманом тиша,
Цвіркун натруджений притих,
Шмигнула прудко в нірку миша
Від хижих звірів степових.

А повний місяць над землею
Береться темінь подолать,
Мов нерозлучні друзі з нею —
Земна й небесна разом рать.

Вдихаю свіжість на всі груди —
Як легко дихати мені!
Куди не глянь – блаженство всюди
У літні ніченьки ясні…

Зринає пісня солов’їна,
Витьохкує на всі лади…

Дороги всі ведуть сюди!

В сяйві небесного світила
Шепочуть верби над ставком,
Закохана дівчина мила
Цілується із юнаком.

І сад буяє зеленшато,
І рута-м’ята дух заб’є…
Це – не кіно в природі знято,
А те, що в УКРАЇНІ Є!!!

Ще першим півням лиш співати,
Передсвітання настає,
А пастушка вже будить мати —
Берись за ремесло своє.

Жінки несуть з хлівів дійниці
Із пінним молоком парним,
Купол церковної дзвіниці
Серпанок оповив, як дим.

Як не любить такі світанки?!
Подібних в світі більш нема!
Це ж не якісь там забаганки —

Іде десь місяць спочивати,
Туман знімається із трав,
Хтось взявсь за споришеві шати,
В криниці хтось води набрав…

Вже сонечко встає, як вмите,
Все вище й вище догори,
Довкілля сяйвом цим залите,
Мов демонструє кольори.

Земля і небо – як картина,
Здоров’я в Бога лиш проси…
Безмежно гарна УКРАЇНА,
Мов кришталь ранньої роси!..

Ставок сховався в очереті,
Малює кола в нім карась…
Рибак закльовне місце «вкметів»,
Кидає вудку раз-по-раз…

Вабить плодючий чорнозем,
До себе кличе хлібороба…
Ми хліб їмо й комусь везем,

Ростуть картопля і часник,
Капуста, морква, помідори…
Хлібець насущний наш не зник,
КРАЇНУ погань не розорить!

В нас ГОДУВАЛЬНИЦЯ-ЗЕМЛЯ
На всю планету знаменита!
Хлібні потоки звідсіля,
Мов повінь весняна розлита!

Жаль, рукотворна є руїна,
До ручки хочуть довести…

Дніпро реве широкогрудно,
Бурхливі води в світ несе…
У нас було і буде ЛЮДНО!

Наш древній град під куполами
Стояв твердинно і стоїть,
І доленосні «криголами»
В часи не стерли лихоліть!

Ніде чужого він не виїв,
Обороняє лиш своє,
Злеліяли слов’яни Київ,
Столиця далі гніздо в’є!..

Історія в курганах спить,
Ховає славу там козачу,
Та щось не радісно в цю мить,
Як все згадаю, то заплачу.

Від моря й до Карпатських гір
Розкинулась моя держава,
І процвітали б ми, повір,
Якби не «братія іржава»…

Весною ранньою лелека
Радо вертається сюди,
Домівка жде його далека —
Лелече, тут, у нас сиди!..

Він знає, що вже недалечко,
Пернатому знов повезло,
Чекає затишне гніздечко,
Малят поставить на крило…

Он квітів зібрана корзина,
Очей не можна відвести!

В котрій живемо Я і ТИ…

Налиті грона винограду
Пахнуть п’янким уже вином…
Дивись, і літечко позаду,
Будем прощатися з теплом…

Квіти прекрасного жасмину
Звабливо зманюють мене…
Мою осінню УКРАЇНУ
Ніхто байдуже не мине!

Пічним димком накрита хата,
Мороз тріскучий щипа ніс…
Йду переметами до свата,
В оселю холоду наніс…

Село взялося святкувати,
Колядник всяк старатись рад,
І юний йде, й підстаркуватий…
Всі вірять в Різдвяний обряд!

Аж розкалилась пічна глина,
Комфортно й затишно в теплі…

Старі, середні і малі…

Весна струмками вже дзюркоче,
Збігає тала скрізь вода…
Все прокидається охоче,
Травичка лізе молода…

А білопінна вже черешня,
Мов наречена вся, дивись…
Чаруюча краса тутешня
Буяє нині, як колись!

Вінок сплела собі дівчина,
Грайливо повела плечем…
Де є іще ТАКА КРАЇНА?!