Василий Симоненко - Любіть Україну

Любіть у труді, у коханні, у бою,
як пісню, що лине зорею...
Всім серцем любіть Україну свою —
і вічні ми будемо з нею!

На сході троянди світання
в хитанні гілок золотих.
Це пісня моя не остання,
я серцем іще не затих.

Вже небо знімає намисто
далеких зірок угорі.
В піснях про народжене місто
я буду подібний зорі.

Неначе уранці весною
я йду золотим юнаком,
і дід мій, коваль, за рікою
призивно дзвенить молотком.

Над вітами вітер ласкавий
хмарки пурпурові жене,
і роси, і птиці, і трави
з зорею вітають мене.

Я слухаю співи прозорі,
як море, що лине до ніг, —
і захвату сльози як зорі, —
як роси на віях моїх.

Я йду золотою землею,
і серце моє — як вино.
То юність моя, що я з нею
уже попрощався давно.

Неправда. Той вітер ще лине,
що квітнув весною кругом.
Я знову в садах Батьківщини
іду золотим юнаком.

І місто встає осіянне,
що в ньому співати я звик.
Мені тридцять вісім? Омана!
Мені вісімнадцятий рік.

Тихо. В повітрі ні руху.
Слів де для пісні знайду?
Падають тепло і глухо
яблука в нашім саду.

В небі печаль журавлина,
в’януть і никнуть цвіти.
Вийду: а обрій шипшинний,
гляну: а небо — як ти.

Хмарка пливе кучерява,
тихо, як сон, розтає.
Сині під місяцем трави,
вітер — зітхання твоє.

В даль простягаю я руки,
слухаю, кличу і жду...
Падають тепло і глухо
яблука в нашім саду.

В серцях відвага соколина,
і гнів, і лють до хижих зграй.
Під грім гармат хай пісня лине
і хай звучить про рідний край.

В години ці грози і слави,
коли чи вмерти нам, чи жить,
під грім гармат, під гул кривавий
на варті пісня хай стоїть.

Мій край гримить в огні, у димі...
Чи ж можу буть байдужим я?
В шоломі й з карими очима, —
такою, пісне, будь моя!

Прослав народ, лети до неба,
де кулеметів огнепад,
щоб не сказав ніхто про тебе,
що спала ти під грім гармат.

Весна, весна. Сади мов п’яні,
хитає вітер дерева,
і на Софіївськім майдані
Богдана бронза ожива.

І, обірвавши вічний спокій,
очей розкривши грізну мідь,
у небо синє і глибоке
неначе кінь його летить.

І розкидає піни клоччя,
усе прискорюючи біг...
А навкруги весна клекоче
у фарбах теплих, запашних.

Веселі діти йдуть до школи —
їх голосів дзвенить прибій,
і, наче райдуга, навколо
радіє Київ рідний мій.

Мов у пісень квітучих зливах,
серця здригаються до дна...
Іде по вулицях шумливих
всепереможная весна.

Коли чорний вітер загину
шумів у кривавих полях,
в розлуці, моя Україно,
ти снилась мені у квітках.

Коли ж надійшла та година
й тебе ми вернули в бою,
упали ми всі на коліна,
цілуючи землю твою.
Іду я. Безмежнеє поле;
як райдуга, серце сія.
І сонце, і квіти навколо...
Це ти, Україно моя!

Не чекай натхнення, не чекай,
подивись — вирує рідний край.
І встають будинків силуети
крізь риштовань мерехтливий гай...
Тут твоє натхнення, мій поете!

Іншого не буде і нема.
Хай лютує, казиться зима, —
все долають людські теплі руки.
Хай звучать у слові сталі звуки,
стук сердець, як молодість сама.

Слухай, друже, як з руїни злої
у дзвінкому молотів прибої
розцвіла грімлива висота.
Це колишні воїни-герої
підіймають сонячні міста.

Нам нема ні впину, ані меж.
Лиш в труді натхнення ти знайдеш.
Подивися, у тремтливій сині
рідні села крила соколині
простягли над попелом пожеж.

Це ж над нами сонце, що не гасне.
Все здола труда безсмертна рать.
Світе ясний, світе мій прекрасний,
хочу я у пісні повсякчасно
лиш для тебе жити, не вмирать.

Тебе я любить не покину,
мій краю! В саду я твоїм.
Я піснею в небо полину,
щоб стати ще дужче земним.

Внизу все блаженно-зелене,
що душу мою окриля...
О земле! Ти — небо для мене.
І небо для мене — земля.