Іван Котляревський - Енеїда [Энеида]

З пекла Еней з Сівіллою попадають в чистилище, де душі померлих очищаються від гріхів перед тим, як потрапити до раю, або, згідно з іншими релігійними уявленнями, де зважують їхні добрі й благі, праведні й грішні земні діла, щоб відправити у рай чи в пекло.

Як між гадюки чорний уж – чорний уж – під такою назвою автор, мабуть, мав на увазі або поширений і зараз у степовій зоні України вуж водяний (Nаtrіх tessellatа), який, на відміну від звичайного вужа, часто на тім'ї має чорну пляму, або неотруйну вужеподібну змію мідянку (Соronella аustriacа), що теж водиться на Україні і через подібний колір шкіри дуже схожа на чорну гадюку.

Статут, Литовський статут – кодекс законів Великого князівства Литовського, до складу якого з XIV – до другої половини XVI ст. входили українські землі. «Статут» мав три редакції (1529, 1566, 1588), кожна з яких збільшувала привілеї панства, шляхти і урізувала права селянства. На Україні Литовський статут діяв і за часів Речі Посполитої, і після приєднання Лівобережної, потім Правобережної України до Росії. За царювання Катерини II на українські землі було поширене загальноросійське законодавство. Одначе на практиці Литовський статут діяв до 1840 р. Недарма І. Котляревський пише «наш Статут». Окремі положення Статуту (про «межеві суди») залишалися в силі на землях історичної Гетьманщини – Чернігівщині і Полтавщині – до 1917 р.

І толковав якихсь монадів – монада (від грец. одиниця) – найпростіша неподільна єдність, самосуща духовна субстанція, яка лежить в основі Всесвіту, будь-якого буття. Поняття монади є основним у філософській системі німецького вченого Лейбніца (1646 – 1716), викладеної у його «Монадології», «філософському лексиконі» та інших працях. Філософські ідеї Лейбніца були відомі на Україні.

Що з ґудзиками за мундир – з часів Петра І чиновники різних цивільних відомств, в тому числі юристи, носили встановлену форму одягу – мундир. Тому одержати мундир судді, наприклад, значило бути затвердженим на урядовій посаді згідно з «Табелем про ранги». На Україні кінця XVIII ст. доживали віку старі судові установи та посади, пов'язані з полковим устроєм і давніми традиціями самоврядування. За умов витіснення старих судових інституцій і впровадження централізованої судової системи одержати мундир для юриста – значило увійти в нові штати.

Ланцет – хірургічний ніж, гострий з обох боків.

Спермацет – витоплене з мозку кита-кашалота сало, відповідним чином препароване. В медицині застосовується для лікування виразок на шкірі.

Фертик – вертун, франт (ферт – стара назва літери Ф – в боки взялася).

Це строфа про дворову челядь при панських маєтках, яка заслужено мала в народі лиху славу осередка розбещеності, моральної зіпсованості.

Скороход – слуга, що біг перед панським екіпажем, звільняючи йому дорогу; також гінець, посильний.

І як з кишень платки тягли – в народному побуті хустка мала важливе ритуальне значення (див. також коментар: І, 33). Дівчина дарувала вишиту власноручно хустку тому, кого покохає. Отже, викрадення хустки – не просто жарт, а образа дівочої честі, посягання на її добре ім'я.

Які ж дівок охочі бить – йдеться про жінок, які мали служанок, наймичок. Серед них рукоприкладство, знущання з дівчат-кріпачок було звичайним явищем. Пригадаймо повість Марка Вовчка «Інститутка».

Закурім – загуляймо.

Простонародна, мужицька строфа. В усій «Енеїді» не зустрінемо строфи, до якої б так пасувала ця назва. Суцільний перелік характерних для народного середовища імен, причому більшість – у знижено-зменшувальній формі (не Терентій, а Терешко, не Федір – Федько, не Захар – Харько і т. д.). У добу феодалізму в стосунках між вищими і нижчими станами, а то й у самому простонародному середовищі такі форми імен сприймалися як нормальне явище. Але як випрямляється «сірісінький сіряк» протягом строфи! Перші п'ять рядків (половина строфи) – підкреслено вахлацькі імена, і тільки в п'ятому рядку якось непомітно, на останньому, – перехід до повних, без знижено-зменшувальних суфіксів, імен (після Стецька, Ониська – Опанас). Дальші два рядки – повні, «за паспортом», імена. А заключний рядок зроблено ще на вищому рівні – тут не тільки ім'я, а й прізвище. В давні часи на Україні по-батькові не було звичаю називати. Часто про батька і взагалі про рід, походження говорило прізвище (Петренко – син Петра, Мірошниченко – син мірошника тощо). За іменами стоїть головне, що несла епоха занепаду феодалізму посполитим, сіромі, – емансипація особи, зрівняння селянина з іншими станами.