Омар Хайям - Рубаї

Не знаю, де Господь узяв заживок мій:
В раю безгрішному чи, може, в пропасній?
Вино, вродливицю та пісню серед поля
Дай нам готівкою, а раєм сам здобрій!

Сказав я: «В рот вина й краплини не візьму!
Вино — це кров лози, я ж кров не п'ю — й тому
Зрікаюся». Спитав мене мудрець: «Не дуриш?»
«О ні, це тільки жарт!» — я відповів йому.

О друзі, принесіть мені вологу пінну,
У вид янтарний мій додайте ви рубіну!
Коли сконаю я, вином мене обмийте
І з доброї лози збудуйте домовину!

З місяцевидою над річкою, в саду,
У квітах весело я вік свій проведу!
Усе життя своє — сьогодні, вчора, завтра —
Я пив і питиму, аж поки не впаду.

Троянда вранішня ошатністю своєю
Чарує солов'я, співця свого. Під нею
Присядь у холодку, бо пелюстки ці вітер
Зриватиме й тоді, як станемо землею.

Хайяме, з Долею ти, мабуть, посварився?
Їй соромно того, хто в тузі похилився.
Підбадьорися ж, пий під ніжний стогін лютні,
Пий, поки келих твій об камінь не розбився.

Коли ви зійдетесь у злагоді та згоді,
Милуйтесь друзями, дивуйтесь їхній вроді!
Коли ж підчаший вам налле вина хмільного, —
Й мене, нещасного, згадайте при нагоді.

З тобою краще річ серед руїн вести,
Аніж молитись там, де не буваєш ти.
Початок і кінець всього, що є! Як хочеш —
В огні спали мене, а ні — у рай впусти!

Розбив ти келих мій, о невблаганний Боже!
Замкнув ти вхід мені у рай жаданий, Боже!
На землю вилив ти вологу пурпурову!
Чим хочеш присягну, що ти… ти п'яний, Боже!

Гончар голів людських — своє він знає діло:
Витворні чаші він виготовляє вміло.
Він на обрус життя нам перекинув чашу —
Й замкнув під нею все, що тисне душу й тіло.

З твоєю ласкою не побоюся блуду,
З твоїм світильником зніму з очей полуду.
Коли вбереш мене у білий плащ прощення,
Я й Книги Чорної боятися не буду!

Багато квітів є, живих земних окрас.
Їх в землю втоптує немилосердний Час.
Якби живилися з могил небесні хмари,
Кров дорогих тоді б аж до суда лилась!

Пішла б гора в танок, якби вина їй дав.
Той дурнем народивсь, хто за вино картав.
Я не закаюсь пить, бо без вина — не знаю,
Хто б виховав мене і путь мені вказав.

Ось піала і жбан — візьми, моя кохана!
Танцюй у квітнику, тепер пора весняна!
Бо не одну таку, як ти, місяцевиду
Час перетворював і в піалу, і в жбана!

Розбивши глечика, я не журився дуже,
Бо дурню п'яному, звичайно, все байдуже.
I потай мовив глек: «Колись я був так само
Людиною, а ти — ти будеш глеком, друже».

О ти, що розум наш тобі не бачить краю!
Побожний я чи ні — тобі байдуже, знаю.
Я п'яний від гріха — й протвережаюсь тільки,
Коли надію я на тебе покладаю!

О жителі могил, чиє безживне тіло
На прах розсипалось, на попіл спопеліло!
Яким же то вином аж до Страшного суду
Вас небо загодя так страшно обпоїло?

Зустрінься з милою, не забарись
Прогнати клопіт, що їй серце стис.
Безмежна ця краса — недовговічна:
Вона й у тебе з рук втече колись!

Юначе, підведись — горить зоря ясна!
В прозорі келихи налий огню-вина!
В цім тліннім закутку живеш ти мить… а потім,
Хоч як жадатимеш, не вернеться вона.

Вино — рідкий рубін, а глек — глибока жила,
Душа моя — напій в прозорій чарі тіла,
А світлий келих той, що від вина сміється, —
Сльоза, що кров хмільну у серці затаїла.

Ті, що до Бога шлях шукають у болоті,
Стіною хочуть дух одгородить од плоті.
А я на стінку жбан з хмільним вином поставлю,
Хоч би й мене, як жбан, повісили на плоті.

Красуне, як мій сум, ти довговічна будь!
Ти знову ласкою мені зігріла путь.
На мене мимохідь ти позирнула й зникла.
Чи не за правилом: зроби добро й забудь?

Я часто п'ю вино, але без перепою.
До кубка тільки звик тягтися я рукою.
Чого ж я хочу ще? А от чого, послухай:
Не тішитися так, як ти, самим собою.