Омар Хайям: Рубаї

Не з тих я, хто тремтить, коли в могилу гляне.
Той світ надійніший за це життя обманне.
Дав душу в позику мені Господь — і я
Знов поверну її, коли мій строк настане.

Цей світ — прихилище для звірів і людей,
Світань і сутінків стобарвний мавзолей,
Нікчемний залишок Джемшідових бенкетів,
Кістки Баграмові, що поглинає глей.

Що я живу й помру — хто з того користь має?
З верстата нашого хто полотно знімае?
Небесне полум'я найкращим людям очі
Щодня випалює — й хоч би димок! Немає.

Ніхто з нас тайн одвічних не прогляне,
Ніхто не розбере письмо незнане.
Є наша бесіда біля завіси:
Завіса упаде — і нас не стане.

В житті недовгому не сподівайсь відради:
Тут кожна грудочка — Джемшіди й Кай-Кубади.
Цей світ — та що цей світ? Увесь великий всесвіт —
Нікчемний сон, мана, невпинні злети й спади.

Чи діждемо жаданого спокою,
Чи дійдемо до хати над водою?
О, як я хочу після тисяч років
Зійти з землі хоч травкою малою!

Найкращу з гурій дай, замість вина налий
Живущої води у келих золотий,
Дай слухати Зухру, з Ісою* розмовляти —
Навіщо це мені, коли мій дух смутний?

Немов на грищі м'яч, тебе життя ганяє.
Корись, бо виходу в нас іншого немає!
Той, хто жбурнув тебе в цю метушню невпинну,
Один керує всім, один про все гадає.

Шукав поради я у зошитах сторіч —
I скорбний друг мені таку промовив річ:
«Щасливий тільки той, з ким поруч мила, схожа
На місяць-білозір у довгу-довгу ніч!»

Часу скороминущого не бійся.
Змагає смерть найдужчого — не бійся:
Цю мить, що ти живеш, віддай утіхам!
Забудь старе — й грядущого не бійся!

Боюсь, що більше ми не вернемось додому,
Ні з ким не стрінемось у обширі земному.
Цю мить, що ти прожив, вважай своїм трофеєм!
Бо що нас потім жде, не дано знать нікому.

Вино нам вічність одкриває — пий!
Від нього серце оживає — пий!
Хоч палить, як вогонь, зате турботи,
Немов жива вода, змиває — пий!

Не знаєм істини — то й що ж? Хіба сердезі
Отак і мучитись, немов на гострім лезі?
Тримайся келиха, не випускай із рук —
I добре житимем, не п'яні й не тверезі.

Хвилину радості в турботах не губи,
На порох не стирай під жорнами журби!
Немає жодного, хто б угадав майбутнє.
Тож пий, і розважайсь, і дівчину люби!

Фортуні попелу на голову насип,
З місяцевидою гуляй і пий! Звели б
Тебе давно у гроб думки, якби піддався.
Нікого не вернув землі холодний глиб!

Хіба у всесвіті найкращий твір — не ми?
В очах у розуму зіниця й зір — не ми?
Це коло всесвіту скидається на перстень,
А камінь, що горить ясніш од зір, — це ми.

Якщо ти любиш пить, до мудрих прихиляйся,
З тюльпановидими, веселими впивайся.
Впивайся, та не так, щоб дивувались люди:
Потроху, зрідка пий і від людей ховайся.

Дні весело збувай: свіжіша від тюльпана,
Хай дівчина тобі всміхається кохана!
Бо незабаром емерть, як чорна буря, зірве
Сорочку днів твоїх, як пелюстки з тюльпана!

Як гарно: на квітках — росинки прохолодні,
I дівчина в квітках. Ну що ж: напередодні
Було усякого — про те тепер не згадуй,
Все, що було, забудь: найкращий день — сьогодні.

Я хворий, для душі вже плоть моя тісна.
Живу без випивки — чи виживу, хто зна?
Та найдивніше те, що від ції хвороби
Немає й засобу, крім доброго вина.

Страшним потоком кров тече у мене з серця,
У струмі сліз моїх півкраю захлинеться.
Кривавим жолобом зробилась кожна вія!
А вії опущу — новий потоп почнеться.

Якщо Творцю неприйнятні мої бажання,
То як же здійснити мені мої бажання?
Коли усе, що хоче Бог, — високе й чисте,
То, значить, грішні і брудні мої бажання!

Ті, що освіти та знання надбали,
Що світочем наук для нас палали,
Не здужали із тьми цієї вийти:
Сказали баєчку — і в сон запали.