ЛІНА КОСТЕНКО - Берестечко

немов залізним неводом веде.

А наші йдуть лісами та довколами.

Крізь нетрі йдуть, крізь ночі і туман.

Об пні й каміння розбивають голови,

щоб не потрапить в руки ворогам.

В дорозі мруть, від ран, від лихоманок,

від голоду, від мертвої води.

Намайстрували хлопи вистрілянок

і теж ідуть. Подай їм вість куди!

ЩО Ж, БИТВУ Я ПРОГРАВ.

ПОВІСИТИСЬ НЕ ШТУКА.

До всіх провин ще й відчай долучить.

Як той казав, поразка — це наука.

Ніяка перемога так не вчить.

Гей, писарю, неси мою печатку!

Життя пропало. Почнемо спочатку.

НУ ОТ, І НАПИСАВ УНІВЕРСАЛИ.

А хто їх прочитає і коли?

Якби їх птиці крилами писали

або громи у небі прогули!

Чи хто промчав гривастим румаком

та їх розніс. Але ж ми тут самотні.

— Самотні? Ми?! — сміється піп Шрамко.-

А мій же син? А ті його півсотні?

А Й СПРАВДІ. МАЄМО ГІНЦІВ.

Та ще яких, та ще й півсотні навіть!

Такі вже не шукають манівців.

Пройшли крізь пекло, то дорогу знають.

Нема нам щастя — мусить бути чудо.

Ще ми постанем зі своїх руїн.

Мене не можуть люди не почути —

душа в мені розгойдана як дзвін!

Скликаю вас. Над цим не владен ворог.

Почуйте слово з-під мого пера!

Простіть мені, що знову б'ю на сполох.

На Благовіст ще, люди, не пора.

А ТИ, ГАННУСЮ, ЖДИ МЕНЕ ДО ОСЕНІ.

Зібравши військо, вісточку подам.

Повінчаємося у Корсуні,

в місті слави моєї. Там

пригадаю себе, колишнього.

І весілля справим як слід.

Та й попросимо у Всевишнього

трохи щастя. І трохи літ.

НА МУРАХ ВІТЕР ХИЛИТЬ БАДИЛИНУ.

Цвіте ожина. Тихо, як в раю.

А втім, не знаю… Може, в цю хвилину

хтось десь торгує голову мою…

І ГАННА ПРИ МЕНІ. І ПОГЛЯД МИГДАЛЕВИЙ.

І дотик вуст. І тіла оксамит.

Час тягнеться, як шлейф старої королеви.

Коли б уже почути грім копит!

ЩЕ ВКРАЯВ ДЕНЬ ЧЕКАННЯ ЧОРНУ СКИБУ.

Який там грім, ні вершника нема.

Несе тополь високі смолоскипи

дорога в ніч пустельна і пряма.

ПОЛЯ, ПОЛЯ, ПОЛЯ… ДОЛИНИ І ДОЛИНИ…

Напнувся обрій наче тятива.

Із Паволочі дзвін, вечірній дзвін долине.

І знову чути як росте трава.

СТОЮ НА ВЕЖІ І ДИВЛЮСЬ НА ШЛЯХ.

Червоний щит призахідного сонця.

А що це там за гомін у полях?

Гей, джуро, глянь! Та їх там ціла сотня.

А може, й дві. — Гей, джуро, ти зіркий.

Тобі видніше із тамтої вежі.

— Це, — каже, — батьку, наші козаки.

Я, — каже, — батьку, бачу по одежі.

ПРИЙШЛО ЇХ ДВІСТА. ВДАРИЛИ ЧОЛОМ.

Розбили табір ген по оболоні.

Вже сходив сонця золотий шолом,

як знов у лузі заіржали коні.

Десь крізь ліси пробився Джеджалик.

Богун іде. Пушкар от-от прибуде.

Чи я вже бути гетьманом одвик,

що серце мало не розірве груди?!

Стою. Стрічаю воїнів. Молюсь.

На схилі, сивий, кланяюсь їм низько.

Дві сотні… Три… Не дай Бог, помилюсь.

І ще… І ще… І ще їх ціла низка!

Прийшли… Спасибі… Ось мої полки.

Уже й знамена із лісами врівень.

Оце ж мої Волинці, Пінчуки.

Мої Драчі, Немиринці і Гнівань!

Шевці. Кравці. Броварники. Ткачі.

Дейнеки. Запорожці. Завірюхи.

Тютюнники. Кушніри. Орачі.

Прудиуси. Плачинди. Одчайдухи.

Урвитель. Іскра. Добош. Курінний.

Бандура. Скрипка. Явір. Кияниця.

Сірко. Буланий. Білий. Вороний.

Зозуля. Заєць. Кущ. Перепелиця.

Ох, як вас люди називали ловко!

Некуйбіда. Майбоженко. Чумак.

Пустикота. Завернивовка.

Нетудихата. Неїжмак.

Неклепаний. Одливаний. Пекельний.

Попович. Молибога. Лихолат.

Мальований, Індутний і Субтельний.

Вернигора. Світайло. Семибрат.

Орленки, Удовенки, Бойчуки.

Синиці, Чайки!.. Хто там ще позаду?

Всі на цей час приявні козаки,

ударте в бубон і скликайте раду!

Ще надолужим місяць цей іюль.

Ще ого-го, є час до падолисту.

А кожен при собі щоб зброю мав огнисту,

п'ять хунтів пороху і скілько треба куль!

Щоб коні. Щоб вози. Щоб рептухи. Щоб сідла.

Щоб нас не взяв ніякий бусурман.

Усім вобец і кожному зосібна, —

це я вам говорю, негідний вас Богдан!

БО НЕ 3 ТОГО ЗАЛІЗА МЕНЕ ЛИТО

і не в тому гартовано вогні,

щоб їм вдалося на своє копито

переробити душу у мені!

Коли я вже піднявся того труду —

народ зібрати під свою оруду,

то покладу на це усе життя,

а доведу це діло до пуття!

А ШУМ В ПОЛЯХ, А ГОМІН ПО ДІБРОВИ

А пісня хоче коней розпрягать.

Як палахтять багаття вечорові!

Які великі тіні від багать!

І ми, що звикли до такої тиші,

що чутно як потріскує свіча, —

так людно стало в нас на городищі,