ЛІНА КОСТЕНКО - ДУМА ПРО БРАТІВ НЕАЗОВСЬКИХ

«І на очі не гляне,

І на ноги не встане,

І головка на плач знемагала».

Сахно Черняк

«І головка на плач знемагала»...

Молоденький,видно,був.

(І долинають десь віддалеки лише уривки

того стогону, що зветься

ДУМОЮ ПРО ТРЬОХ БРАТІВ АЗОВСЬКИХ).

«А вже орли-чорнокрильці налітають,

У головах козацьких сідають,

На чорні кучері наступають...»

«Та він їх забачає,

Та словами промовляє:

— Гей, вовки-сіроманці та орли-чорнокрильці,

Та ви хоч трохи підождіте,

Темний похорон не справляйте,

Поки душа козацька з тілом розлучиться!»

«Вовки-сіроманці набігали,

Тіло козацькеє рвали,

По тернах, по байраках жовту кость жвакували.

Сива зозуленька прилітала,

Жалібненько закувала...»

Сахно Черняк

А ті ж то двоє все-таки добрались?

І що ж вони сказали батьку-матері?

Томиленко

Збрехали, звісно. Що були не разом,

що тільки вдвох тікали із неволі,

а меншого й у вічі не видали.

Чи що вночі тікали та будили,

а він, мовляв, не захотів вставати,

то так там і залишився в Азові.

Це — старший брат. Одначе середульший

не видержав, покаявся, признався.

Ну, то йому старі батьки простили.

А старшого прогнали й прокляли.

Під дзвін бандури голос кобзаря

(врочистим і піднесеним акордом)

«А слава не вмре, не поляже

Однині й довіку!»

(Павлюк розреготався несподівано

гірким і моторошним сміхом).

Сахно Черняк

(тихенько до Томиленка)

Але яка ж це слава, як вони

в такій біді од брата відступилися?

Томиленко (теж пошепки)

Отож він і сміється, аж поблід.

Либонь, це слава з іншої десь думи

до цих братів азовських заблудилась.

Сахно Черняк

Це ось його — не вмре і не поляже

козацька слава. І твоя. Дарма,

що вас розбито і узято зрадою.

І тих шість тисяч, що в бою лягло,—

це їхня слава справді не поляже!

Томиленко

Поки й світ сонця, не розбили б нас,

якби ж хоч трохи краще ми узброєні.

Сахно Черняк

Або хоч вітер був не у наш бік!

А то ж вони ще й порох підпалили,

а сіно па возах і зайнялося, —

весь дим на нас. Ми тричі їх відбили.

Вони ж усі у панцирах, ми — в свитах.

Вони — з гармат, а ми у кого що.

Томиленко

Ти думав, що тебе я не примітив?

А я тебе давно уже примітив,

як ти тоді у тому димовищі

на ціле військо з шаблею ішов!

Сахно Черняк

А він мене іще й спихає з воза!

Я що, за вами пішки буду бігти

по цій дорозі, як той менший брат?

Томиленко

(тепер уже і він розреготався)

Оце сказав! Ми ж не брати азовські.

Якби ми із неволі утікали,

то я тебе на плечах би поніс!

А ми ж не із неволі, ми — у смерть.

То ми й не хочем брать тебе з собою.

Розвиднюється. Тихо проминає

у паморозі маковичка церкви.

Далеко десь, у сірому ще небі, курликають

промерзлі журавлі.

І проминає давній літописець —

нахиленим при свічці силуетом — і пише, й пише

гусячим пером, і стиха надиктовує собі:

«Року 1638... о середопостю... потратили козаків старших,

що їх козаки видали, того то Павлюка, і Василя Томашика,

і Сахна Черняка, которий ся, їх ужаловавши, сам

поїхав з ними добровольно».

І свічка гасне па вітрах історії.

І пропливають вишки й терикони,

ковші і крани, труби і лебідки.

Ряхтить вогнями промислове місто.

Гніздо лелека мостить на стовпі.

Сучасна жінка, в скверику на лаві, похитує

коляску па ресорах, щось конспектує з книжки, мимоволі

півголосом повторює слова:

«ЛІТОПИС ЛЬВІВСЬКИЙ»... «НАУКОВА ДУМКА»...

САХНО ЧЕРНЯК... ПОЇХАВ ДОБРОВІЛЬНО...

І, вражено провівши віз очима:

ПОЇХАВ 3 НИМИ... ДОБРОВІЛЬНО... САМ!

І вже комп'ютер електронним голосом

повторює закладену програму: САХНО ЧЕРНЯК...

ПРОЕКЦІЯ В МИНУЛЕ... ПОЇХАВ 3 НИМИ...

ДОБРОВІЛЬНО САМ...

Перший програміст

(людина вже наступного століття,

при пульті регулюючи реле)

Не може бути. Чому ж в такому разі він залишився зовсім

невідомою постаттю в історії? Якась побіжна

згадка у «Львівському літописі» — і все. Виходячи

з художнього потенціалу народу, саме його мав би

оспівати народ. Про братів азовських складено думу,

а про нього ні?!

(Світлові імпульси переміщуються, від чого в темряві

зникає віз).

Другий програміст

Можливо, у старовину поодинокі випадки порушення

суспільної етики давали більший коефіцієнт

громадського резонансу, а гіперфункція героїзму

набувала характеру ширших епічних уніфікацій.

Перший програміст