ЛІНА КОСТЕНКО - Сніг у Флоренції

Старий повільно зсунувся із лави, побожно дивиться на свій же власний твір, що ледве мріє десь там угорі, на тлі заграв і грозової хмари.

Старий

Мені, мабуть, уже й не до лиця

вважать себе творцем такого твору.

Але яке ж це щастя для митця —

на власний твір дивитися угору!

(Кланяється)

Спасибі тобі, Хрестителю Іоанне!

Життя було до мене невблаганне.

А ти мене уже й не бачиш звідтам,

стоїш між Фарисеєм і Левітом.

І хмари йдуть, і вітер їх жене.

І коли-небудь, десь там, за віками,

моє творіння, пригадай мене!

Я — Рустичі, я — рустика, я — камінь.

(Скрадаючись, у каптурі, нечутно, проходить, наче тінь, брат Домінік)

Брат Домінік

Ти що, старий, говориш сам з собою?

Старий

Це я з минулим. З долею. З судьбою.

Чогось приснилась молодість мені.

А ти куди?

Брат Домінік

У дірку в бузині,

(Зникає в тінях кам’яного муру. А згодом буде чутно плюскіт весел.

А потім завалують десь собаки — аж ген із того берега Луари)

Флорентієць

Але чому я долю змарнував?!

Мене ж і слава наче не минала,

І сам Вазарі навіть визнавав,

що ця моя скульптура — досконала.

Мені її замовив Цех Купецький.

Я працював не рік, не два,— роки.

Бо це ж не путто, янголи, опецьки,—

це твір монументальний, на віки!

Я не чекав, коли дадуть завдаток,

і не в рахунок зарібку свого,

я навіть спродав материнський спадок,

щоб оплатити бронзу і литво!

І ось тоді, коли вони зібрались

мій труд прийнять, належно оцінить,—

я, подолавши острах свій і радість,

сказав — і чув, як голос мій дзвенить!

(Схвильовано, до когось в порожнечу, піднявшись на щаблинку риштувань)

Синьйори! Я прошу хвилиночку уваги.

По морю пошуків я плив, як Одіссей.

Завершено мій труд, і ось він перед вами —

Хреститель Іоанн, Левіт і Фарисей.

Я тяжко працював і сумнівався надто.

І чудо одкровень було мені як грім.

Тепер я не боюсь. Покличте Леонардо

і Мікеланджело,— я вірю тільки їм.

Замовники мої! Повірте, не зухвальство —

це просто для митця найбільше з його щасть.

Бо краще хай мій труд мені не схвалить майстер,

ніж нетямущий хто хвалу йому воздасть!

Старий

Ну, а вони покликали свого.

Принизили і заплатили скупо,

бо він сказав, що твір щось не «ого»,

і що ціна — п’ятсот, не більше, скудо.

Флорентієць

Та краще б звір мене ударив бивнем!

Я побілів, і я сказав їм так: —

Чи вам, синьйори, не здається дивним,

що труд митця оцінює слимак?

Старий

І почалось. Погрожували пальцем.

Злостивцем називали і зухвальцем.

Що молодь вперта, і від того зло.

Що в їхній час такого не було.

Флорентієць

Я вийшов звідти,— з мене було досить.

Я десь кудись забіг тоді, я зник.

Це був мій перший, мій болючий досвід:

замовнику зручніший ремісник.

Старий

Чого ж ти не сказав йому: — Паскудо,

мені не треба ті нещасні скудо!

Ти ж власним коштом більше оплатив.

Чого ж ти їх тоді не всовістив?

Флорентієць

Я гордий був. Принаймні хоч гордині

ніхто не сміє збавити людині.

І потім, я ще жив не у нестатках.

Я мав куди подітись від образ.

Мій дім стояв у лоджіях і в ґратках,

У мене був домашній дикобраз.

Я міг собі дозволити дозвілля,

себе ще не призводячи до скрут,

півроку роздивлятися сузір’я,

два роки заморожувати ртуть.

У мене був мій говорящий ворон.

Мій час життя у вічності тривав.

Я міг неквапно працювать над твором,

а потім твори друзям роздавав.

Був невідлюдний. Добре грав на лютні.

Життя було безпечне і легке.

Старий

Чого ж ти не подумав про майбутнє?

Флорентієць

Чи міг я думать, що воно таке?!

В примарнім крузі місячного світла — такий трагічний у своїй самотності —

сидить на лаві Рустичі, старий.

Спалахують суцвіття фейєрверків, сніп кольорових іскор над юрбою.

Невтримний шал веселощів і свята.

Уся в гірляндах пишна колісниця. На ній стоїть прекрасна Маріелла,

вона шпурляє квіти у юрбу.

Торкає струни лютні Флорентієць,

і дев’ять

карнавальних

флорентійок —

ті ж самі музи, але вже інакші,

як хризантеми в карнавальних масках, в тимпани б’ють, оточують, танцюють,

все далі відтісняють Флорентійця.

Флорентієць

(і весело, і трохи винувато)

Флоренція любила карнавали.

Я флорентієць, я любив їх теж.

Старий

О ви, що стільки часу змарнували

на фейєрверки з флорентійських веж!

На ваші п’яні гульбища, бенкети,