ЛІНА КОСТЕНКО - Сніг у Флоренції

Старий

(жебрацьким рухом простягає руку)

Подай мені, убогому, хоч грошик!

Подай хоч грошик з тих своїх скарбів!

Флорентієць

Прости, я справді щось не тим хвалюся,

Я ж не лише достатком дорожив.

В мистецтві я…

Старий

Нічого, не хвилюйся.

Ти вже себе в мистецтві пережив.

Флорентієць

Ти, флорентійський викидню, втікачу!

Згадай мене в мої найкращі дні!

Хіба надгробний пам’ятник Боккаччо

довірили створити не мені?!

А мій Меркурій на тому фонтані?

А мармурове птаство янголят?

А Іоанн на церкві Сан-Джованні,

де хрестять флорентійських немовлят?

Мій перший твір! Мій вистражданий. Досі

я пам’ятаю жар того литва.

Усе було — талант, уміння, досвід.

Чому ж такі сумні мої жнива?

Хто я тепер?! Бездомний чоловіче,

чого сидиш тут поночі в саду?

Старий

Духота вдень. Од спеки худнуть свічі.

Повечоріло. В келію піду.

Флорентієць

Твоїй душі у келії не тісно?

Ти ж із палацу в келію прибув.

Притулок. Тиша. Коників фортіссімо.

Різець в руці держати не забув?

Старий

Та щось роблю, коли нагода трапиться.

Та вже ж і руки не такі як слід.

Приймаю мовчки монастирську трапезу.

Дивлюсь в провалля пережитих літ.

Ченцям тут шахи вирізьбив. Абат

собі на гріб янгелика замовив.

Та ще потроху доглядаю сад.

Отут я й стану деревом зимовим.

Флорентієць

Ти ж вчився в знаменитому Саду!

Був другом і сучасником да Вінчі!

Де ж я себе колишнього знайду?

Як страшно доля глянула у вічі!

О, пригадай Флоренцію — ті храми,

садів Сан-Марко виноградний мур,

де наш синьйор Лоренцо Незрівнянний

для нас відкрив славетний Сад Скульптур!

Зайди в той Сад, заглянь в тінисті гроти,

зустрінь себе в майстернях тих,

де ми в часи насильства, підступу й підлоти

мистецтвом ушляхетнили уми!

Старий

Його нема. Той Сад уже руїна.

Лоренцо вмер. І ти — уже не ти.

Лиш пам’ять, наче дівчинка наївна,

все хоче ляльку в попелі знайти.

Флорентієць

Які були там витвори мистецькі!

І все для нас натура і модель —

етруська ваза, музи давньогрецькі,

античні маски, римська капітель.

В тіні олив, закохані в Елладу,

де птиця Фенікс ще раз ожила,

ми, юні пташенята того Саду,

пили мистецтво з першоджерела!

Упало яблуко. У місячному крузі — цвіте мигдаль рожевий і троянди.

Крислате дерево. На дереві із гнізд, як пташенята, виглядають хлопчики.

І дев’ять муз, прекрасних і струнких,

ведуть круг них свій витончений танець.

В тому Саду ми брались до науки

і перші лаври скубли на вінок.

Всі дев’ять муз, узявшися за руки,

навколо нас водили свій танок.

Он подивись, які ми жовтороті!

Тих пташеняток бачиш у гнізді?

Ти — Рустичі, а він — Буонарроті,

адже ви разом вчилися тоді!

І наш синьйор, музика і дотепник,

тиран, поет, філософ і купець,

любив його, прихильний був до тебе, —

він знав, із кого виросте митець!

За хист натхненний і за труд воловий.

що кожен з вас ним юність надривав,

йому — червоний, а тобі — ліловий

оцей ось плащ синьйор подарував.

То як же сталось, як же все це сталось,

яких зазнав ти злигоднів і втрат,

що з тих Садів

потрапив ти на старість

у цей убогий монастирський сад?

Що привело тебе у цю обитель?

За що в житті так тяжко не прощен?

Святий Мартин, жебрацький покровитель,

з тобою тут поділиться плащем.

А ти ж міг бути велетнем, ти міг!

Старий

(печально похитавши головою)

У мене в пам’яті йде сніг…

(Сніг падає на вже порожні гнізда, і Музи порозходились навшпиньках)

Флорентієць

Причім тут сніг? Флоренція — Фйоренца,

квітуча тобто. Лілія в гербі.

А сніг там рідко. Звідки ж він береться,

що він іде у пам’яті тобі?

Чого ж у тебе в пам’яті не йде твоя молодість?

Чого у тебе в пам’яті не йдуть твої скульптури?

Старий

Не муч, не згадуй, одійди, замовкни!

Що взагалі в житті було моїм?!

Я весь мій вік залежав од замовників

і те створив, що треба було їм.

Флорентієць

А Мікеланджело, чи не ровесник твій,—

він не залежав, мав од них свободу?

А є у нього хоч єдиний твір,

який би він створив їм на догоду?

Вони ж бувають гірші, ніж вандали.

Він лізти їм в свій труд не дозволяв.

А як вони вже дуже насідали,

то він на них і дошками шпурляв!

Старий

Так він же геній. Це вже інша річ.

Такий — один на кількасот сторіч.

Флорентієць

Він геній, так. Це ще Лоренцо знав.