ЛІНА КОСТЕНКО - Збірка віршів

Поезія для ваших топок – торф.

Оце щоб ваші методи побачив,–

від заздрощів би луснув Бенкендорф.

Нелегко вам. Криваві краплі глоду

крізь наші вірші виступлять колись…

Не говоріть від імені народу,–

розперетричі ви йому впеклись!

Чомусь пам’ятаю, що річка звалася Леглич.

Було в ній каміння – як сто бегемотячих спин.

А той цибатий, на клуні, звався лелечич.

А те запахуще – любидра, канупер і кмин.

Чомусь пам’ятаю – вночі ревли бегемоти.

Виходили з річки і дуже чомусь ревли.

І падали груші, і звались вони бергамоти.

Воли ремигали, і звались вони – воли.

Чомусь бегемоти випивали річку щоліта,

І пирхали важко рудими ніздрями злив.

Чомусь пам’ятаю, як плив між камінням шуліка,

Убитий шуліка чомусь між камінням плив…

Шипшина важко віддає плоди.

Вона людей хапає за рукава.

Вона кричить: - Людино, підожди!

О, підожди, людино, будь ласкава.

Не всі, не всі, хоч ягідку облиш!

Одна пташина так мене просила!

Я ж тут для всіх, а не для тебе лиш.

І просто осінь щоб була красива.

Ще назва є, а річки вже немає.

Усохли верби, вижовкли рови,

і дика качка тоскно обминає

рудиментарні залишки багви.

І тільки степ, і тільки спека, спека,

і озерявин проблески скупі.

І той у небі зморений лелека,

і те гніздо лелече на стовпі.

Куди ти ділась, річенько? Воскресни!

У берегів потріскались вуста.

Барвистих лук не знають твої весни,

і світить спека ребрами моста.

Стоять мости над мертвими річками.

Лелека зробить декілька кругів.

Очерети із чорними свічками

ідуть уздовж колишніх берегів.

Я вранці голос горлиці люблю.

Скрипучі гальма першого трамваю

я забуваю, зовсім забуваю.

Я вранці голос горлиці люблю.

Чи, може, це ввижається мені

той несказанний камертон природи,

де зорі ясні і де тихі води? –

Я вранці голос горлиці люблю!

Я скучила за дивним зойком слова.

Мого народу гілочка тернова.

Гарячий лоб до шибки притулю.

Я вранці голос горлиці люблю...

Я дуже тяжко Вами відболіла.

Це все було як марення, як сон.

Любов підкралась тихо, як Даліла,

А розум спав, довірливий Самсон.

Тепер пора прощатися нам. Будень.

На білих вікнах змерзли вітражі.

І як ми будем, як тепер ми будем?!

Такі вже рідні, і такі чужі.

Ця казка днів – вона була недовгою.

Цей світлий сон – пішов без вороття.

Це тихе сяйво над моєю долею! –

Воно лишилось на усе життя.

Я кину все. Я вірю в кілометри –

обвітрені, задихані і злі.

Багато їх у матінки Деметри,

Котра була богінею землі.

О, розмотай шляхи мені, богине!

Світ за очі від себе забіжу.

Рятуй мене, врятуй мене, бо гине

моя душа, задивлена в чужу.

Так ніжно, так беззахисно, так віддано,

так всупереч тверезому уму.

Врятуй мене розлукою і віддалю,–

ні спогаду з тобою не візьму.

В гірких оазах сонячної цедри,

де грім тримає зливу в рукаві,

де тільки версти, дерев’яні зебри,

пасуться в запорошеній траві,–

хай буде степ, хай буде ліс і гори,

хай вибухне земна твоя пралють,

коли лихі на око семафори

мені дорогу смутком переллють!

Я хочу на озеро Світязь,

в туман таємничних лісів.

Воно мені виникло звідкись,

у нього сто сот голосів.

Воно мені світить і світить,

таке воно в світі одне.

– Я Світязь, я Світязь, я Світязь!

Невже ти не чуєш мене?!

І голосом дивним, похмурим,

як давній надтріснутий дзвін:

– Батурин, Батурин, Батурин! –

лунає мені навздогін.

Я річку побачила раптом.

Питаю: - А хто ж ти така?

– Я Альта, я Альта, я Альта! –

тонесенько плаче ріка…

Я хочу знати, любиш ти мене,

чи це вже сон, який уже не сниться?

Моєї долі пекло потайне,

моя сама від себе таємниця!

Чи ти за мене душу віддаси,

чи розміняєш суєтно і дрібно?

Краса – і тільки, трішечки краси,

душі нічого більше не потрібно.

Чи, може, в цім калейдоскопі літ,

де все нещадно звичне і щоденне,

ти просто мені дивишся услід