ЛІНА КОСТЕНКО - Збірка віршів

І приходять якісь безпардонні пронози.

Потираючи руки, беруться за все.

Поки геній стоїть, витираючи сльози,

метушлива бездарність отари свої пасе.

Дуже дививй пейзаж: косяками ідуть таланти.

Сьоме небо своє пригинає собі суєта.

При майстрах якось легше. Вони - як Атланти.

Держать небо на плечах. Тому і е висота.

Хай буде легко. Дотиком пера.

Хай буде вічно. Спомином пресвітлим.

Цей білий світ – березова кора,

по чорних днях побілена десь звідтам.

Сьогодні сніг іти вже поривавсь.

Сьогодні осінь похлинулась димом.

Хай буде гірко. Спогадом про Вас.

Хай буде світло, спогадом предивним.

Хай не розбудить смутку телефон.

Нехай печаль не зрушиться листами.

Хай буде легко. Це був тільки сон,

що ледь торкнувся пам'яті вустами.

Циферблат годинника на розі

хуртовини снігом замели…

Нам з тобою, видно, по дорозі,

бо ішли й нікуди не прийшли.

Знов ті самі вулиці незрячі

і замету хвиля снігова.

Нам з тобою легко так, неначе

вітер нам підказує слова.

– Підкажи найлагідніше слово,

я його слухняно повторю.

Розгуляйся буйно і раптово,

заглуши усе, що говорю! –

Не було ні зустрічі, ні туги.

Не було пориву і жалю.

Я спокійна.

Я щаслива з другим.

Я тебе нітрохи не люблю.

А якщо заплачу і руками

я торкну ясне твоє чоло, –

нас не бачать леви біля брами:

левам очі снігом замело.

В. Ц.

Там, за порогами, в степах,

де землі щедрі та розлогі,

сидять лелеки на стовпах

і ріллі дихають вологі,

там що не впало - проросло,

шляхи - як рокіт на бандурі,

там як зривались чорні бурі –

чорнозем тоннами несло, -

Вишневий Хутір... Ні душі.

А де ж ті вишні, де ті вишні?

І де ті сни давнеколишні?

Нема вже й стежки до соші.

Якийсь зальотний самосій -

і той аж сизий, аж смушевий.

Лише у пам'яті твоїй

той хутір все іще Вишневий.

Цвітуть іще ті вишняки,

за обрій стелиться пшениця,

і йде у школу навпрошки

маленький хлопчик пішаниця.

А Дике Поле, Дике Поле! –

по груди коням деревій.

А мати свій городець поле, -

все ще у пам'яті твоїй.

А мати поле, мати поле.

Земля тужавіє, тверда.

Згорів город, і жито кволе,

і в річці висохла вода.

Все обступили солонці.

Рілля вродила камінцями.

Стоять порожні криниці,

береться сіль до самих цямрин.

Земля - як панцир черепах,

лежить, не змита і грозою.

Вишневий Хутір у степах

немов пропечений сльозою.

А ваша хата ще стоїть,

Забиті навхрест ваші вікна.

Землі хоч тисячу століть –

Вона не втішиться, не звикне,

Що кінь в степу не заірже,

Що вже нема верби тієї,

Де мертвий хутір стереже

Могилу матері твоєї…

Згоріли їхні селища, пропали їхні мули,

Бредуть, бредуть вигнанці в дорогу неблизьку,

Щоб мову свою рідну їх діти не забули,

їм літери виводять вірменки на піску.

А вітер, вітер, вітер!.. Який палючий вітер!..

Обвуглені обличчя січе, січе, січе!..

Лиш виведеш те слово із тої в ’язі літер,

а слово ж без коріння, покотиться, втече.

І десь, в якійсь пустелі, з’їдять його верблюди.

Забудуть його діти, і виростуть німі.

Бредуть, бредуть вигнанці...

бредуть бездомні люди...

Ні даху ж, ні притулку, – буквар їм на умі!

Згоріли їхні храми. Мужчини їхні вбиті.

Втонули їхні дзвони у озері Севан.

О, як їм далі жити? На тім кровопролитті

не місяць в небі сходить – турецький ятаган.

А вітер, вітер, вітер!.. Як шарпає той вітер!..

Куди їх ще, вигнанців, недоля заведе?

Нема коли писати отих маленьких літер.

Немає чим писати. Нема писати де.

І тільки на привалі, в ті рідкісні хвилини,

коли ще в свої тачки жінки не запряглись,

Ті буковки вірменські виводять, як стеблини,

і слізьми поливають, і букви прийнялись.

В пісках пустили корінь – а вітер, вітер, вітер!..

Бредуть, бредуть вигнанці в дорогу неблизьку!..

А скрізь по всій пустелі тоненькі стебла літер,

Як трави, проростають в палючому піску.

Їх топчуть ситі коні, дзвенять чужі стремена,

А букви проростають в легенди і пісні.

«Цавет танем!»-– як кажуть,

прощаючись, вірмени.

Твій біль беру на себе. Печаль твоя в мені.

В. Ц.

Цей ліс живий. У нього добрі очі.