Олександр Іващук - Німби на здачу

Та не потрібна камінню вона

Раптом сяйнуло на тлі сірих барв –

Я ж власноруч цей вантаж назбирав!

Наче непотріб у стрічці новин

Вибраний лайками мною одним

І розімкнулись долоні. Бувай.

Як передумаєш – наздоганяй.

Хочеш – лежи. Чи котись. Чи коти.

Кожен свій шлях обира до мети

Але важливо відчути момент

Як із болота виходить цемент

Аби не стало у цьому піке

Камнем у пазусі серце людське

******

Всі колись чули зачовганий міф

Як волочив каменюку Сізіф

Взяв би та й кинув! – казали мабуть

Та чи багато без каменя йдуть?

Де знайти горизонти для нових ідей

Щоб від рими пашіли уява і тіло

Я хотів нести світло, немов Прометей

Але перегоріло

Що невдячніше творчості в темні часи?

Для багаття у псевдодуховній безодні

Надто мало вогню – необхідний бензин

Та рідкі вуглеводні

Cтрашно, що голоси загасають в пітьмі

Як мільйони подібних, лунавших до цього

Бо немає потреби писати пісні

І немає для кого

Але іскру залишу. Хай тліє, горить

Може комусь таки припаде до вподоби

Наче зірка, оточена ніччю вгорі

Без прикрас і оздоби

Запах жувальної гумки

Вітром в твоєму волоссі

Ти говорила «стосунки»?

Здалося

За жовтопикістю смайлів

Роздратування вагони

Дивом дивніша Х-файлів

Френдзона

Нащо телефонувати

Сенсу бажати «добраніч»

Й бути лише варіантом

Обабіч?

Все це не дуже спортивно –

Бути весь час в обороні

Знову моя половина

В полоні

Чи варто вголос казати

Що почуттів надто мало...

Йдуть королівські фрегати.

Дістало

******

Та хоч бринить кожний атом

Ти по примарному сліду

Вкотре пливеш аргонавтом

В Колхіду

Надто сильно тиснула у плечі

Звідусіль, зусибіч порожнеча

І не було в ній точки опори

Аби землю звернути і гори

Лиш провалля в любому керунку

У чужу невдоволену думку

Що натомість не має своєї

Ні жаги, ні мети, ні ідеї

І над прірвою, наче в тумані

Із байдужості, цвілі, омани –

Я відчув із острáхом і щемом

Що вона проникає у мене

Заливає, заповнює діри,

Кольорове затягує сірим –

І за мить почуття з пеленою

Як належне сприймаються мною

У рядках забагато дефісів

Та пульсують курсивом девізи:

« Ні про що хвилюватись не варто –

Все колись перетвориться в нафту »

Може й так. Але якось з безодні

Нафта вирветься словом назовні

І згорить у серцях і моторах

Тих, хто знайде в ній точку опори

******

Досить слів. Час вертатись до бою –

Порожнечу

тиснути

собою

Хто не спить у нічному місті

Тому дуже добре відомо

Що насправді стоїть за змістом

«У мерéжі хвилину тому»

Почекав. Оновив сторінки.

Цей годинник напевно бреше –

Промайнули тижні та тільки

«Дві хвилини як не в мережі»

Друга ночі мене стиснула –

Спати пізно, лягати рано

«Кільканадцять хвилин минуло»

І я досі біля екрану

Хоч нема для розмови теми,

І писати нема резону...

Та читаю біля нікнейму

«У мерéжі годину тому»

Сам не знаю чого чекати

У твоїй цифровій депеші –

Просто інколи треба знати

Що ти поруч. Тут. «У мережі».

Заховаю дерево в лісі,

Краплю в морі, квітку у цвіт

І до тебе сховаю ніжність

У щоденне просте «Привіт»

Заховаю у сонці промінь

І зелений колір в траву

А любов я сховаю в повінь

У якій навколо пливу

Заховаю нитку в тканину,

Заховаю цеглину в дім

У танок сховаю обійми

І твій дотик сховаю в нім

Голку в сіно, хмарину в небо,

Скло у шибку, цифру в лото –

Я сховаю усе як треба

Аби їх не знайшов ніхто

І якщо ти чогось не бачиш

Розуміти маєш сама –

Анітрохи це ще не значить

Що насправді цього нема

Надійшла зима, привіталась,

Неможливе мені утнула –

Пригадати те, що не сталось

І забути те, що не було

Це все мóя схильність до драми –

У важких снігóвих заметах

Називати по імені шрами

І з їх літер складати сонети

Про серця, переплетені в коси

Написати чергову пісню

Від якої тремтітиме голос

І кипітимуть ріки Полісся

Щоб від пари розтанула крига

І здійнялись ввись первоцвіти –

Щоб збагнути природу відлиги

І що холоду можна радіти

******

Та ночами спати не можеш

Від думок, що питають правди