Павло Тичина - Соняшнi кларнети

Праворуч — сонце.
Ліворуч — місяць.
А так — зоря.

На ранній весні-провесні,
Гей, на світанню гук.

Ой за горами, за високими,
Там за морями та за глибокими,
Ще Й за шляхами несходимими —
Рано-пораненьку Ясне Сонечко сходило,
Ясне Сонечко сходило, братів своїх, Вітрів, до себе іскликало,
До них словами промовляло:
"Брати мої!
Вітри мої!
Брати мої любі, милі,
Вольні, прудкокрилі!
А станьте ви на рівні ноги:
На гори, доли, на людяні шляхи, на перелоги —
Летіть-співайте,
Про мене, вашого брата старшого, Ясного Сонечка,
Людям повідайте.
А уже ж я та не по-зимньому грію:
Зоря з зорею перемигнутися не вспіє, —
Як я поломенію".

Теє Вітри зачували,
На рівні ноги ставали,
На різні сторони свої дужі крула розправляли.
На ранній весні-провесні,
Гей, на світанню гук.

Що перший Вітер молодий —
Лукавий Сніговій —
Та так собі подумав, так помислив:
"А чи не краще б було,
Коли б ти, братіку мій, Ясне Сонечко, та по-зимньому ісходило?
Бо цю землю тільки пригрій —
То вже й клопіт імій".
Тож перший Вітер — Сніговій-Морозище —
Летить, гуде, свище,
Снігом хати обкидає,
З людей насміхає:
"Це вас, — каже, — Сонечко веснянеє вітає".

Тоді теє люди зачували,
Одне д'одного словами промовляли:
"Ой не буть, видно, весні, як об Різдві грому,
Коли до нас говорять по-чужому".

На ранній весні-провесні,
Гей, на світанню гук.

Що другий Вітер молодий —
Безжурний Буровій —
Та так собі подумав, так помислив:
"Хай собі Сонечко як завгодно сходить —
Чи по-зимньому,
Чи по-весняному,
Аби мені було можна пити-гуляти,
Свою душеньку потішати".
Тож другий Вітер налітає,
Людям хати перекидає,
Гірко так насміхає:
"Це вас, — каже, — люде, весна та воля вітає".

Тоді теє люде зачували,
Одне д'одного словами промовляли:
"Як отака весна, як отака воля —
Проклята ж наша доля!"

На ранній весні-провесні,
Гей, на світанню гук.

Що третій Вітер молодий —
Ласкавий Легіт-Теплокрил —
Та так собі подумав, так помислив:
"А спасибі Богові, що Сонечко на весну повернуло,
Ато б земля була навік схолонула, заснула".
Тож третій вітер летить, співає,
До всіх із ласкою та по-рідному промовляє,
Жодного села, хатинки не минає,
Удрану шибку ще й пучками поторохкає-пограє:
"А вставайте, — каже, — люде. Сонце вам усміхається,
Вашого плуга земля дожидається".

Отоді теє всі люди зачували,
Із хат з піснями вихождали,
З великої радості святую землю цілували —
Господа Милосердного прославляли!

На ранній весні-провесні,
Гей, на світанню гук.

Над Києвом — золотий гомін,
І голуби, і сонце!
Внизу —
Дніпро торкає струни…

Предки.
Предки встали з могил;
Пішли по місту.
Предки жертви сонцю приносять —
І того золотий гомін.
Ах той гомін!..
За ним не чути, що друг твій каже,
Від нього грози, пролітаючи над містом, плачуть,
Бо їх не помічають.

Гомін золотий!

Уночі,
Як Чумацький Шлях сріблисту куряву простеле,
Розчини вікно, послухай:
Слухай:
Десь в небі плинуть ріки,
Потужні ріки дзвону Лаври і Софії!..
Човни золотії
Із сивої-сивої Давнини причалюють,
Човни золотії
…З хрестом,
Опромінений,
Ласкою Божою в серце зранений
Виходить Андрій Первозванний.
Ступає на горил
Благословенні будьте, гори, і ти, ріко мутная!
І засміялись гори,
Зазеленіли…
І ріка мутная сповнилася сонця і блакиті —
Торкнула струни…

Уночі,
Як Чумацький Шлях сріблисту куряву простеле,
Вийди на Дніпро!
…Над Сивоусим небесними ланами Бог проходить,
Бог засіває.
Падають
Зерна
Кришталевої музики.
З глибин Вічності падають зерна
В душу
І там, у храмі душі,
Над яким у недосяжній високості в'ються голуби-молитви
Там,
У повнозгучнім храмі акордами розцвітають,
Натхненними, як очі предків!

Він був мов жрець сп'янілий від молитви —
Наш Київ, —
Який моливсь за всю Вкраїну —
Прекрасний Київ,
— буря!
Стихійно очі він розкрив —
І всі сміються як вино…
— блиск!
— жах!
Розвивши ясні короговки
(І всі сміються як вино),
Вогнем схопився Київ
У творчій високості!