Григорій Сковорода: «САД БОЖЕСТВЕННИХ ПІСЕНЬ»

Щастя, а де ти живеш? Мудрії, скажіте!
Чи в небі ти пиво п'єш? Книжники, возвістіте!
О щастя - наш ясний світ, О щастя - наш красний цвіт!
Ти мати і дім, появися, покажися.

Книжники мудрі мовчать, птицю ж не спитаєш,
Де нашу матір шукать? І чи відшукаєш?
О щастя… і т. д.

Щастя нема на землі, щастя і в небі не знайти,
Не знайти й у вуглі - в іншім треба шукати.
О щастя… і т. д.

Небо і місяць, земля й зорі всі - прощайте!
Гавань ви злобна моя - більше не чекайте!
О щастя… і т. д.

Я проминув небеса - ще як полетіти?
Був у найнижчих низах - ще що повідкрити?
О щастя… і т. д.

Швидше і швидше лечу, скаче мій олень стрімко,
Вище небес хутко мчу: крин зелениться гінко.
О щастя, світе наш ясний!
О щастя, цвіте наш красний! Ти мати і дім, я бачу і чую тебе!

Ласощ його - се гортань, очі голубині,
Всеньке - любов і Харрань, руки кришталинні.
О щастя… і т. д.

Перстом мене не торкай - так не впізнаєш,
Зовні мене не шукай - не відшукаєш.
0 щастя… і т. д.

Гей! Наверни-но свій зір, бо він окриляє!
Вище стихії і гір мене підіймає.
О щастя… і т. д.

Сядемо ж, братику мій, сядем для бесіди,
Гарний глагол твій живий чистить усі біди.
О щастя, світе наш ясний!
О щастя, цвіте наш красний! Ти - мати і дім, бачу і чую я нині.

Стадо пасеш ти в кринах, з полудня в горах заснеш,
Не в Гергесенських полях - їхніх долинах - живеш.
О щастя, світе наш ясний!
О щастя, цвіте наш красний! Ти - мати і дім, бачу і чую я нині.

Розпошир удаль зір свій, як і розуму коло,
Про кінець, що вже близько, згадай,
Визначай свою ціль, озирнися навколо,
Спостерігши бажань власних край,-
На яких же речах ти будинок поклав?
Коли камінь - стоятиме дім,
Як пісок же під ним - то б хоч як не стояв,
Розметнеться за вітром сухим.

Всяка плоть пісок той, як у світі сім слава,
І жадоба затоплює їх,
Полюби шлях вузький, бо загал - то кугава,
Боже серця і думань моїх!
Коли треба нараз повернути в Сіон,
То для чого пускатись у світ?
Шлях важкий пролягає в Ієрихон,
Град не кинь, де душі маєш цвіт.

Як пустився, буває, у сі ти дороги,
Доля шлях перепинить завжди,
Бо як ступлять хоч раз в теє прірвисько ноги,
Розум може не стримать біди.
Ну, а ти, який дух усе той же єси,
І не всякне число твоїх літ,
Дух розбійництва в нас переміси!
І зірви з нас трипрокляту сіть!

Ми тебе зовсім марнуєм,
О щасливий час життя!
Мов тягар на спині чуєм,
А згадай про вороття.
Наче прожитий час та й поверне назад.
Наче річки до своїх та й повернуть струмків,
Наче зможем життю хоч би рік ще додать,
Наче вік наш з безмежної кількості днів.

Нащо, нащо ж так бажати
Жити літ до вісімсот?
Мастаки ми засівати
Бур'янами свій город.
Краще мить чесно жить, аніж день в мислях злих,
Краще в святі день пробути, аніж в будні рік,
Краще чистий рік один, аніж десять брудних,
Краще десять літ корисних, ніж безплідний вік.

Кинь, добродію, неробство,
Дорожити варто днем,
За порожнім ворохобством
Час безслідно промайне.
Не наше то вже, що пройшло мимо нас,
Не наше, що принесе і прийдешня пора,
Сущий день лише наш, а не ранку час,
Не знаєм, що принесе вечорова зоря.

Як не вмієш так ти жити,
То навчись, добро одно,
Та не можуть умістити
В голову все те майно.
Знаю, що життя сповнене брехунів,
Знаю, що вельми дурний в світі чоловік,
Знаю, чим більш прожив - тим більше здурнів,
Знаю, що блазень той, хто заклада собі вік.

О спокою наш коханий! Де тебе знайти в наш час?
Ти усім нам прежаданий, врізнобіч розкинув нас.

За тобою ген вітрила розгорнули кораблі,
Щоб могли тебе ті крила на чужій знайти землі.

За тобою марширують, палять, знищують міста,
Цілі роки бомбардують, а чи зможе хто дістать?

Щонайбільші там печалі, де велично-пишний дім,
А найменше в серці жалю у будиночку малім.

Невдоволені завжди ми - то печалей джерело!
Помислами повні злими - ось бунтарства де зело!

Потримаймо дух неситий! Годі мучити свій вік!
Не шукай край знаменитий! Будь звичайний чоловік.