Юрій Андрухович: Екзотичні птахи і рослини з додатком «Індія»

Я стужився. О подайте катеринку!
Про гризоту вам заграю, про утому;
десь любов моя пропала серед Ринку,
між перекупками, три століття тому…

Може, знову кокетує з різниками,
що, ножі об фартухи повитиравши,
височіють, наче брили, над лотками,
мружать очі, мов коти, на неї завше?

Може, спритний зеленяр за стиглі вишні
рве із неї грішну ягоду цілунку?
Чи хитрун-купець в єдваби пишні
окрутив мою зрадливу юнку?

Ах, на Ринку — всі спокуси світу…
Там таке побачиш — не насниться!
Може, мою діву чисту й світлу
заманили в Чорну Кам'яницю?

Чи й сама вона закам'яніла,
і тепер стоїть собі — Діана!
І ночами шле камінні стріли
в мої вікна, втрачена й незнана.

Тра-ля-ля, тра-ля-ля-ля,
тра-ля-ля, тра-ля-ля-ля,
тра-ля-ля, леле, дана-дана!..

Братове, до вогню мене прийміть,
подайте хліба чесний почастунок —
я йду давно, а клич нічних вістунок
мертвить і воскрешає водномить.

Я виміняв на вітер срібло й мідь,
я став недоторканний, мов цілунок.
Я йду і на плечі моєму клунок,
і ви мене, братове, обійміть!..

Я не навчу вас жити на землі,
збирати мед і стригти череду,
додаючи рублі та мозолі.

По гострім путівцю, мов по мечу,
до ваших жител радісно прийду
і невблаганну зірку засвічу…

Коли мандрівник повернувся додому,
ступив за ворота, зійшов на поріг,
здійнявши на плечі дорогу і втому, —
всі радощі світу вляглися до ніг.

Його не забули, його зустрічали:
вечеря з вином — на широкім столі;
чомусь не казав про далекі причали,
замкнувши в устах невідомі жалі.

І всім було дивно, і жінка до ранку
зітхала в даремній гонитві за сном.
А він все дивився туди, за фіранку,
де зірка по небу пливла над вікном.

А це така любовна гра:
кружіння, дзеркало і промінь! —
ти все одно підеш за грань,
у чистий спомин, чистий спомин.

Кружіння!.. Ніби й неспроста
миттєвий дотик (чудо стику!) —
на луг життя і живота
покласти б руку, теплу й тиху…

Ми надто близько — марний знак,
той запах Єви — не інакше!
Ми двоє в дзеркалі, однак
усе не так і все не наше.
Бо вийду із дзеркальних меж —
розвалиться хистка будова.
Ти в чистий спомин перейдеш,
слонова кість, роса медова…

Як ми ходимо обоє
нетрями старого дому!..
Гобелени і гобої
славлять пару невідому,

ніби бачать
нашу змову:
кожен дотик —
теплий спалах.
І тоді ми знову (й знову)
переходимо
в дзеркалах.

На годиннику з гербами,
як завжди, година друга,
і крадеться вслід за нами,
може, туга, може, фуга…

Повз портрети
і портшези
з нами йде
луна від кроків.
Ми кудись надовго щезли
(двісті років?
Триста років?).

І, коли вже стане темно,
з неопалених покоїв
(я, здається, вівся чемно,
я нічого не накоїв),
у жаркі вогні неонні
повертаємось
навіки.
Я несу тебе в долоні, і життя таке велике…

По-перше камінь. Твердь. І підмурівок.
Холодна перепона. Тож мета
втікає від зарюмсаних корівок,
а зостається творення хвоста.

Коли, розбивши камінь, з порожнечі
ти витвориш, мов іскру, чистий шал,
Вона тобі — рожеві нігті в плечі,
Се — у вогні розжарений метал.

Але коли ти Майстер, то з металу
ти витнеш золоті кружала зір
і понесеш її, легку й повсталу,
і се — стихія леткості: ефір.

Закіптюжений ангел живе у друкарні,
наче промінь стрибає в дівочі люстерка,
на губах залишає цілунки безкарні —
безшелесний, мов тінь, і липкий, мов цукерка.

А за вікнами вечір, десята година,
але ясно, як вдень, бо п'ятнадцяте червня.
І любовна жага, аж якась голубина,
засвітилась на площі, як п'яна харчевня.

І зібралось на дощ, і цвітуть парасолі —
попід вікнами плавне народне гуляння,
і цукрові блудниці пливуть в ореолі,
а друкарня двигтить і гуде, мов ґуральня.

І тримає в собі цих легких полонянок,
що мов сірі гілки виростають з машини, —
щось літало над ними, в'язке, як серпанок,
перетнувши повітря, мов тіло пташине,