Костянтин Москалець - Мисливці на снігу. Вірші і поеми

Сліпі і задурманені люди,
Цей натовп безумних, безмежних потвор,
Ці мерзенні раби позаздрили нашій любові,
Трояндо;
Вони принесли всі свої книги і картини,
Всі свої релігії і вчення,
Створені страхом перед тобою,
Кохана;
Вони почали переконувати мене
І лякати своєю маячнею про тебе,
І це дало потрібні їм отруйні плоди, —
Я теж почав боятися
Похоронів і трун,
Цвинтарів і жалобної музики;
Нещасний, я думав,
Що все це належить тобі, кохана, —
А все це, справді моторошне,
Належало їм, людям,
Зайвий раз доводячи їхню небезпечність,
Їхню огидність і тупість.

Адже не про тебе говорили вони,
Кохана трояндо,
Світло моє найясніше,
Найчистіша свободо;
Вони белькотіли про себе,
Про те, що вони відчувають,
Коли бачать своїх покійників, —
Те, що не належить життю,
Те, що нестерпно брудне,
По-людському слизьке,
Могло б образити тебе,
Якби воно могло до тебе торкнутися, —
Невидимої, неосягальної, недосяжної;
Те, перед чим вони тремтіли,
Чого жахалися,
Що приваблювало їх
Нездоровою цікавістю,
Не належало ні тобі, ні життю,
Воно належало світові,
Як обламані вітром гілки,
Опале осіннє листя;

Вони боялися опалого листя
І загублених у польоті пір’їн;
Вони казали, скрушно похитуючи
Головами:
«Це тіло покинуло життя», —
В той час, коли це тіло покинула ти,
Кохана.

Це була остання нікомуненалежність,
І тому вони так скаженіли над тліном,
Над тим, що їм уже не належало,
Над тим, чого вони
Вже не могли назвати.

Чиста, як вранішній сніг,
Ти йдеш поруч зі мною все життя.
Моє випадкове народження,
Моє випадкове ім’я,
Мої страждання і радощі
Були б нестерпними,
Якби не ти, темно-вишнева трояндо,
Золотий Храме під спокійним повільним Снігом, —
І ти цей сніг,
І ти цей Храм,
І троянда оця —
Ти.

А вони приходили
І лякали мене передсмертними муками,
Конвульсіями і агонією,
Ще якоюсь бридотою,
Вони плели і плели облудні словеса,
І морочили голову, —
Так, ніби ті муки справді належали тобі;

А ті муки все ще належали життю,
І це воно мучилося і страждало,
Прагнучи того, чого воно хотіло завжди, —
Набути сенсу і стати прекрасним,
І стати єдиним з тобою
У вічній дійсності.

Дві найсокровенніші миті,
Непередавана словами єдність,
Така ж прекрасна, як єдність троянди,
Початок і кінець, рух і нерухомість,
Голос і безмовність, —
Усе, що поза ними, ілюзійне, неіснуюче;
Можливість померти щохвилини —
Запорука найвільнішої волі,
Постійно присутня любов,
Яка розковує,
Яка кожну отаку хвилину
Життя-і-смерті
Робить сяйною, безмовною і безлюдною.

І сьогоднішній день
Наближає мене до тебе, смертонько,
Трояндо,
Вічно вільна дійсносте.

Я не помер, не треба цих плачів,
не треба розтинів покинутого тіла.
Я у свічаді за спиною, у свічі,
я не помер і нетля не згоріла.

Стою, сміюсь до тебе, — не журись!
Ми ще побачимось і я вам заспіваю,
бо скільки між світами не блукаєш,
а все ж сюди повернешся колись.

…А ти читай тим часом і молись,
безкровні жертви квітнуть на світанні.
Усі мої обіцянки збулись,
тож збудеться і перша — чи остання.

Яскравіше палай, наше пастуше багаття! Сумно
було б нам без тебе в цю пізню осінь, в ці
сліпі, непроглядні ночі!
Ні, я не жалкую, що пішов у нічні пастухи!

холодний падолист вологі пасма диму
сурма над водами проклятими і міст
далеко в небі сяє аметист
розкішного утраченого риму

далеко рідний край стрункі його собори
і сніг далеко — чистий золотий
і триєдине втілення мети
і вічні голоси дітей знадвору

ти знов поквапився воскреснути — і от
заранні пошуки добірного народу
не принесли сподіваного плоду
побільшивши число земних марнот