Костянтин Москалець - Мисливці на снігу. Вірші і поеми

з мушлею для тебе
з правом на ще одну спробу
з правом на спогади і на ключ
до неіснуючого дому
до сухої землі

що раптом проросте словами власними
незрозумілими для всіх окрім тебе
для тебе окрім усіх
бо ви неподільні
бо ви неподільні
і безсилля твоє — також їхнє безсилля:
перед втіхою
перед мурахами
перед яблуками

в основу дому покладемо рибу
цвіркуна
зозулю

зимовими вечорами вони нам
нагадуватимуть про літо

до того ж цвіркун гратиме
риба співатиме

а зозуля рахуватиме
скільки всім нам залишилося жити

раніше ключ лежав тут
зараз його нема

заходимо з іншого боку
шукаємо — і нема

лежить кілька соснових голок
кілька соснових шишок

стоїш на хмарі
заклично махаєш рукою траві
людям звірям
Марія
Марія води і сну
Марія пахощів та землі
Марія тебе

але вітер подихів їхніх і поглядів
далі жене хмару
махаєш рукою прощально

вийти в темінь нічного літнього грому
торкнутися першої росини
на його шорсткій щоці
— тату — мовити — тату

запах ріки
запах слідів пташиних на березі
кохана —
одне і те ж саме
стверджую ввечері після купання
темний корінь на дні ріки
перший жовтий листочок на плесі
і я —
одне і те ж саме
стверджуємо ми

але нам не задосить нас

милий невтішний і сивий
мов тато з трояндами
наш страшний суд вже нікого
торкнутись не зможе
тіні жовтаві болючі для птахів осінніх
маєм зірвати до одної а чи квітами стати самі
наче сива вода наче порухи ангелів в серпні
або осінь осіння і таїна щонайважчої
вашої мови

а іноді так:
замети печалі журавлів та розгубленого листя
забарвлені в милий вечір
знамена дзвінкі відлуння спорохнявіле в кутку
поміж батьковим кожухом
та очима найлютішого індіанця з племені всіх
та ще снігоочищувачі на вулицях
розгортають замети печалі
водії вниз не дивляться —
унизу твоя щирість
нікому із них не потрібна

маю тебе сльозою барвистою —
а вона скочує в ріки стрункі наче струни
і чисті мов кров козача
пливе до славутича-тата
щоб тріпотіти в руках
найгіркішого рибалки в світі
скочує в темінь
така ж самотня як і ця ніч
то тепер уже маю їх дві
сльозиноньки

і — врочистий дощ:
не заважайте мені рахувати
краплини осені на шибках
поцілунки на вустах чужих коханих
круків що летітимуть на тлі призахідного сонця
опісля дощу
і карети доверху закидані червоними квітами
і тебе з широко розкритими сірими очима —
(осінь прийшла
а за нею нікого нема
і це — найдивніше…)

сутінковими птахами
поросла твоя мила і втрачена назва
музика ледве засніжена
за теплими мурами сліз

тамуючи землю і світло
погляньмо на поле срібне
теплим небом налите по вінця
темним небом наповнене вщерть

дощ повився мов дикий сідий виноград
моя смертонько мила я плачу
коли трохи ущухне твердий листопад
коли попіл ущухне кого ми побачим
і кому ми пробачимо щó
світанковими назвами? —

тамуючи землю і світло
погляньмо на поле срібне
(срібне-срібне поле)

якби ти була моїм голосом
і всім що він може назвати
якби ти була очима моїми
і всім що вони побачать

якби ти була всім що може бути
і може не бути —

голос мій називав би тільки твоє імéно
очі б тебе лише бачили

а буття стало б мені за спільника
з яким можна довго сидіти
розмовляючи про що завгодно
а можна просто довго мовчати —
хоч і всю ніч

і весь ранок
і все життя

якби ти була моїм голосом та очима
якби ти була

Крихта золота
злагідна кинута

до вишнево-летючої пащі

розтає неслухняно
і м'яко

і зелена зоря витікає
із рани беззвучної

бракне струни
і страшно труни