Валентин Кудрицький - Планета Х

Коли ти «люблю» мені сказала,

Більш нічого я не чув тоді.

Щось тоді творилося зі мною,

І тебе хотілось цілувать,

А за нами гнався день з грозою,

Ніби нас хотів він налякать.

А сьогодні жито перезріло,

Все ж чомусь не відбулись жнива,

Бо в полях, де жито зеленіло –

Поросла пекуча кропива.

Бо пішла ти з іншим по стежині

Тій, яку для нас я протоптав,

Й віддала йому ті очі сині

Від яких я спокою не знав.

18.3.1978 р.

ПРИМІТИВНІ ГЕНЕРАЛИ

Земля пливе наша в безмеж’ї,

І де б вона не пропливла,

Її стрічають люди чемні,

Й ніхто їй не бажає зла.

І тільки наші демократи,

Варто кокарди начепить,

Будуть своїх й чужих карати

За те, що хочуть ті дружить.

10.6.1981 р.

ПІСНІ СПІВАЮТЬ

Пісні на вулицях співають,

Скрізь транспаранти розтяглись,

В нас Жовтень радісно стрічають

Ще більш, як храм було колись.

7.3.1957 р.

Я ЧЕКАВ ТЕБЕ О ВОСЬМІЙ

Я чекав тебе о восьмій

Біля самого «Млина»,

Було літо, а вже осінь

А тебе нема й нема.

Осінь падає дощами,

І над полем, аж гуде,

А я жду свою принцесу

І не знаю, чи прийде.

По бульварах мчиться вітер,

Підмітає падолист,

Десь в садку сховалось літо,

Може й ти там? – обізвись!

16.10. 1970 р.

ПОКИ СОНЕЧКО ЗІЙШЛО

Кохання двох нас полонило,

Як по сімнадцять нам було,

І цілу ніч воно водило

То десь у поле, то в село.

Як ти знаходилась зі мною,

Ну що хотів тобі сказать,

З мене любов пливла рікою,

Що вже й не знав, куди зливать.

Я й пішов би до осички,

Де розгулює бузок,

Хай би він твої косички,

Потягав би хоч разок.

Де розпатлані вербички

Нахилились до води,

Я б припав до твого личка,

І з тобою – хоч куди.

Як згадаю ту дівчину,

І її веселий стан,

У душі моїй ще й досі

Скаженіє ураган.

4.1.1975 р.

НАШІ ПАПОЧКИ

Дід проїздив вік на бричці

Але звали – паном,

А мій шеф на «Жигулях»

А прозвали – хамом.

Бо, коли мій їхав дід,

Хто зупинить – стане,

Ну, а цей сорокопуд

Навіть і не гляне.

Очі витріщить на тебе,

Як ведмідь на диво,

Морду тут же перекривить,

Мов його вдавило.

Оттакі вони у нас

Наші милі «папочки»,

Люди всі їх в нас клянуть,

Ну, а їм – до лампочки.

27.3.1976 р.

СЛАВА УКРАЇНІ!

Україно! Я з тобою,

Й буду вічно я твоїм,

Як жених із молодою,

Як із блискавкою грім.

Бо з твоїх джерел бездонних,

Й з голубих твоїх дібров –

Я завжди черпав натхнення,

І свою земну любов.

13.6.1976 р.

НА ВСЕ ЖИТТЯ

Чи грів хто з вас своїй коханій

Ноги у пазусі своїй?

Коли мороз тріщав надворі

Й на всіх, як хижий звір шипів.

Але була то мить чудова,

І я радів, немов дитя,

Як перший раз я взяв ті ноги

Бо в них відчув весь сенс життя.

10.6.1976 р.

ГОЛОВІ ПРОФКОМУ

Сіпівому Петру Васильовичу

А Сіпівому приснилось,

Що у нього така сила,

Що якби не він в конторі –

То були всі босі й голі,

І жили б всі, як бомжі,

Що без хати і межі.

І що він такий всезнайка,

Як в відрі стара лушпайка,

А насправді, він то – зло,

З роду-прадіда – мужло.

Любить він тоді мовчати,

Як щось треба підказати,

А як просять сказать слово,

Він, як Вітя мчить до Вови.

От такий наш голова,

Хоч дурний, та всі права.

А як тре’ вас обдурить,

В нього – все тоді горить.

А з начальством рука в руку

Як же не цінить цю суку?

А щоб хату Грицю дать, –

Йде в начальника питать,

Бо попробуй без диплома

Жить, як виженуть з профкома.

14.12.1974 – 25.3.2013 р.

О, ЯК БИ Я ХОТІВ ТРУДИТЬСЯ

О, як би я хотів трудитись

Та не на користь сатані,

Бо як погляну на ці морди,

То аж кипить усе в мені.

7.3.1957 р.

ЯК ПОГЛЯНУ Я НА ЛИТКИ

Сидить жінка серед хати

І мене гукає спати.

Я ж як глянув на ті литки,

То аж чуб піднявся дибки.

27.7.1957 р.

АБИ ЗАВЖДИ БУЛИ БАЖАННЯ

Періщить дощик під вікном,

Що аж згинається калина,

Прийди до мене перед сном

Хоча б на час, моя дівчино.

Я жду тебе як моряки

Завжди побачення з землею,

Як Пенолопа із війни

Свого чекала Одіссея.

Я жду і знаю! – ти прийдеш

Разом із сонячним світанком,

І знаю, щастя принесеш,

І повну пазуху кохання.

8.7.1981 р.

ОДИНОКИЙ ВІТЕР

Знову тривожно серце б’ється

Об берег власних почуттів,

А щастя в руки не дається,